– Вони таки пішли на Білу. А у лісі могли бачити простих збіглих хлопів, але їх нам боятися нічого. Мої люди впіймали рабуся, що розмовляв то з челяддю, то з міщанами, закликали їх до зради. У них ми перехопили листи. Зараз я вам прочитаю.
Губернатору принесли якісь папери, він почав читати:
– «До козаків, міщан, отців, запорозьких братчиків та простих посполитих города Лисянки. Ми, отамани Війська Запорозького, кажемо вам: лишайте панів і приєднуйтеся до нашого війська по дорозі на Білу Церкву. Звільнимо разом нашу святу ойчизну від нечистих ляхів – ворогів наших». Ну і таке інше, думаю, панство це вже буде нецікаво. Тут і печать. Отже, хвилюватися нам нічого, якщо галагани пішли на північ. Навпаки, мусимо згуртуватися і бити ворога з тилу.
Шляхта тихо слухала. Нарешті хтось запитав:
– А де та шельма, хотілося б поглянути на живого гайдамаку.
– Так, пане, покажіть нам гайдамаку, – підтримали й інші.
– Ну що ж, воля моїх гостей для мене священна, – сказав губернатор і віддав відповідні розпорядження.
Було видно, що Іван Левченко не хотів добровільно віддавати тих листів, бо вигляд у нього був кепський. Гайдуки сапаючи притягли його до зали у рваній сорочці, з розбитим носом, спухлими губами й синцями під очима. Його кинули на підлогу, та він поволі почав підводитися, щоб не лежати перед ворогами.
Пани обступили Левченка щільним колом. Гайдамака вовком зирив на них спідлоба.
– Дивіться, дивіться вражі пани. Он де стоїть смерть ваша, – прогарчав.
Гайдук, не чекаючи панського наказу, врізав Левченкові в пику. Той встояв на ногах лише завдяки тому, що схопився руками за когось із панів. Його тут же відіпхнули.
Гайдамака плюнув кров’ю собі під ноги.
– От бидло, – почулося з зали.
– Кажи, лотре, де зараз гайдамаки! – строго запитав губернатор.
Левченко важко дихав, витирав кров з рота.
– Хто де, – він перевів подих. Пани принишкли, чекаючи, що їм повідає полонений гайдамака. – Та точно знаю, що кілька з них зараз розважають панську малжонку, доки вельможний пан тутай займається справами політичними.
Запала пауза. Нарешті розчервонілий пан видав наказ гайдукам:
– Бийте лотра, пся крев!
Ті кинули його на підлогу й почали копати ногами щосили.
– Годі, а то ще вб’єте. Може, ще щось скаже, – зупинив гайдуків збирач податків Хічевський. – Говори, голубе.
Левченка підвели, козак запухлими очима поглянув на нього, тоді ще раз сплюнув кров’ю під ноги, даючи зрозуміти, що зневажає ворогів.
– Пся крев, – знову вилаявся губернатор.
– Не називай мене псом, пане. Сам ти пес кудлатий, і віра твоя собача. Пан, жид та собака – то є віра однака.
При цих словах гайдамака знову харкнув кров’ю.
– Прокляте бидло, він всю підлогу заплював, – скривився Хічевський. – Треба йому дати канчуків. У мене є якраз для нього призначені. З гачками, що цілі шматки шкіри з м’ясом виривають.
Гайдамака вже не міг сам стояти на ногах, його підтримували гайдуки.
– До дупи собі запхайте ваші гачки й канчуки. Начхати мені на вас. І так хлопці казали, що боляче мені буде у панській гостині, а мені лише лоскітно.
– Виведіть його.
Тільки полоненого повели до дверей, як всередину вбіг переляканий лакей.
– Пане губернатор, Лисянка горить!!!
Пани споглядали з муру фортеці на пожежі, які запалали в різних кінцях містечка. Мешканці Лисинки копошилися, ржали коні, ревла худоба. Губернатор обернувся, побачив перед собою Левченка, якого також притягли сюди. Він взяв колія за чуба.
– Кажи, наволоч, скільки ще чоловік прийшло з тобою.
Іван відвернувся. Губернатор віддав наказ:
– Гайдуки, їдьте в місто та погляньте, що там. А ще приготуйте гак: повисиш трохи, поглянемо, як ти тоді заспіваєш.
Останні слова були призначені для Левченка. Він видихнув. Нарешті його катування закінчаться, лише, о Боже, дай щоб гострий гак відразу пробив серце чи печінку, щоб довго не мучитися.
Напевно пан губернатор був людиною суворою, бо слуги навчилися виконувати його накази миттєво. Тільки-тільки одні гайдуки виїхали верхи за браму, як інші вже зірвали з Левченка сорочку і почали готуватися до страти.
Хоч і було вже з обіду, але сонце пекло сильно, по-червневому. Пан губернатор раз за разом витирав хустинкою піт. Він бачив, як на гайдамаку, на його закривавлене лице сідали чорні мухи, але той не ворушився, немов закаменів.
Повернулися з роз’їзду гайдуки.
– Пане губернаторе, лисянці самі запалили містечко. Вони пакують своє добро на підводи, беруть жінок, дітей і збираються йти до гайдамаків.