Губернатор стиснув кулаки.
– Не дозволю, тільки через мій труп. Сурміть збір, вдаримо на місто.
– Пане, ми долучимося до ваших вояків, допоможемо, – заговорили пани, дорогі гості губернатора.
– Не варто, панове. Хоча, звичайно, бажаючі можуть піти розігнати застиглу кров. Проте, дайте наказ своїм слугам сідлати коней і брати в руки шаблі, а ми звідси подивимося. Цікаве буде дійство, гідне римського Колізею. Тільки глядіть, не жалійте того бидла. І він хай бачить.
Губернатор поглянув на Левченка. Слуги зрозуміли наказ, підтягнули гайдамаку до гака, і один із них вправно почав робити розтин під ребром, а тоді встромив туди вістря гака. Левченко терпів. Та коли його почали підносити на тім гакові вгору, тяжкий стогін вирвався із його грудей.
– Підіймайте так, щоб йому добре було видно! – повторив пан губернатор свій наказ. Непритомніючи з болю, Іван кинув поглядом на ліс: там його брати…
Бондаренко уже сидів на коні. Вороний нетерпляче перебирав копитами, ніби відчуваючи запал бою. А може, це дим, що бухав із запалених лисянських хат та стогів і доходив аж сюди, так збуджував тварину. Бондаренко поплескав його по шиї примирливо.
Іван був попереду свого загону, що стояв з самого краю переліска. Гайдамаки були готові кинутися на замок за першим наказом свого отамана, сидячи верхи на конях та зосереджено дивлячись на замок. Біля Бондаренка був Федір Моторний.
– А що, отамане, вихопимо Левченка з панських лап? Не дамо брату загинути, правда?
Бондаренко поглянув на нього.
– А хіба ми не добрі молодці? Ось побачиш, зараз як хурделиця вдеремося до проклятого замку, мов сніг серед літнього дня панам на голову.
Моторний махнув головою.
– А це правильно.
Підбадьорили й інші гайдамаки, що стояли поруч.
– За отамана свого не переймайтеся – з того світу витягнемо.
Від тих слів стало спокійніше, впевненіше.
Великий загін гайдамаків, який очолив сам Залізняк, уже прокрався у Лисянку й причаївся там. Люди почали у місті бунтувати, підняли гармидер, підпалили кілька хат. Це бачили у замку і за якийсь час брама відчинилася і звідти в місто висипалися озброєні люди. Бондаренко впізнав кінних шляхтичів і піхоту – озброєних слуг, гайдуків, що посунули із замку в місто. Люди, побачивши загрозу, скупчилися в одному місці. Пани це витлумачили як страх і поперли ще з більшим завзяття, не знаючи, хто причаївся за хлопськими спинами.
Бондаренко витяг шаблю. Сотні шабель ніби безжальні злі оси задзижчали так само позаду нього. Сотні тьмяних клинків блиснули від сонячного проміння у руках бондаренківців.
У місті зав’язався бій, почулися постріли.
– Пора.
Бондаренко підняв угору шаблю, торкнув карого острогами. Загін вийшов з переліску і гайдамаки чвалом погнали коней у бік замку, заходячи ворогові у тил.
У бій Бондаренко вступати не мав. Він повинен обійти місто і вдертися з розгону на замкову браму.
Поле аж стогнало під копитами гайдамацьких коней. Дим з запалених міських хат стелився по полю, закриваючи собою коліїв від ворожих очей.
Тим часом пани зрозуміли, що у Лисянці їм протистоять не прості селяни з вилами та косами, а озброєні рушницями й шаблями гайдамаки. Багато з панів впало відразу ж після першого козацького наскоку. Зав’язався бій. Шляхтичі рубалися, а їх лякливі слуги, побачивши гайдамаків і, відчувши на собі гостроту їхньої зброї, кинулися до замку.
Губернатор, що з посмішкою спостерігав за боєм, нараз жахнувся. Посмішка враз пропала з його обличчя. Він мовчки спостерігав, як його гайдуки біжать щодуху назад, покидавши зброю, як тікають коні, залишивши вельможних панів шляхтичів лежати на землі.
– Гляньте, панове!
– Матко Боска! – вирвалося з уст губернатора.
З боку лісу довгою вервечкою, ховаючись за густий дим, мчала гайдамацька кіннота. Побачив її і Левченко. Він посміхнувся страшною посмішкою: смерть все ще не забирала його.
– Закривайте браму! – нараз скомандував хтось – це був Хічевський. Він щодуху побіг до брами, а за ним ще декілька панів. Проте з Лисянки вже до брами добігли й гайдуки, та почали вриватися всередину, щоб уникнути страшної розправи. У брамі зчинилася тиснява.
І тут пани – і ті, що були у замку, і ті, які все ще товпилися перед брамою, – жахливо охнули. Крик страшного відчаю вирвався з їхніх грудей. На дорогу, що вела до замку, вискочив загін кінних гайдамаків. Коні їх не бігли – летіли наче на крилах, підхоплені вітром. Страх обійняв панів, коли вони побачили криві козацькі шаблі. Слуги ще з більшим завзяттям кинулися до брами, і зробилася ще гірша тиснява.