А Бондаренко був все ближче. Його білокопитий кінь не сповільнював бігу ані на мить, так що суха земля аж виривалася з-під його ніг. Шабля отамана своїм гострим вістрям дивилася на ворогів.
Губернатор, який був тут, спробував навести порядок і підготувати замок до оборони, але на смерть налякана челядь не слухала його команд. Вони намагалися зачинити браму. Вояки, що були ззовні, завадили цьому – вони все ще мали надію опинитися у замку, за його стінами.
Вершники вже були зовсім поруч. Ще хвиля – і вони з розгону вріжуться у юрбу. Деякі з вояків кидали зброю й тікали подалі, аби не бути розтоптаними. Інші таки вскочили в браму і спробували її зачинити, проте було вже занадто пізно: гайдамацькі коні з розгону вдарилися в браму грудьми.
Бондаренко першим ускочив на замкове подвір’я. За ним був Моторний. Скоро все навкруги перетворилося на поле бою: пани спробували чинити опір, але натиск коліїв був занадто навальний. І подвір’я, і мури Лисянського замку були щедро залиті кров’ю. Слідом за Бондаренком до замку підтягнувся й Залізняк.
– Бийте, хлопці, наволоч панську, бийте собачу віру!
Побачивши, що опір чинити неможливо, пани спробували заховатися хто куди, але їх всюди знаходили і нещадно розправлялися. Кілька десятків із них побігли до будинку губернатора.
Бондаренко направив свого коня до дверей, за якими щойно зникли втікачі. Білокопитий у кілька стрибків здолав сходи, й Іван верхи в’їхав усередину. Жеребець Бондаренка гарцював по підлозі вітальні, лунко цокаючи підковами об кафель. Сам отаман грізно заричав:
– Віддайте мені Левченка, сучі діти, і, клянуся бородою сатани, відпущу вас к усім чортам!!!
Пани вмить зрозуміли, про кого говорить отаман, і холод пішов їм поза плечі, адже той Левченко уже, мабуть, сконав на гаку. Втративши залишки віри на порятунок, Хічевський, що був серед панів, вихопив пістоля й вистрелив. На щастя, кінь отамана, почувши небезпеку, крутнувся й куля вдарилася об мармурову колону. Решта панів також схопилася за зброю, але було вже надто пізно – гайдамаки слідом за Бондаренком вдерлися сюди і з бойовими криками кинулися на панів. Скоро у залі, де ще недавно лилося вино, полилася кров. Бондаренко зіскочив з коня і собі пішов у бойовище. Першим він схопив Хічевського, той був уже поранений. Вони подивилися один одному в очі.
– А я впізнав тебе, гаспиде. Хто ж не знає збирача податків!
– Пробачте мені.
– Бог пробачить, а може, чорт. Чи так чи сяк, а йди собі до пекла.
І Бондаренко щосили вгородив ножа шляхтичу в груди.
Не чекаючи наказу Бондаренка, гайдамаки кинулися шукати Левченка і, нарешті, знайшли його на мурі. Він уже не висів на гаку – кілька лакеїв панських зняли його і поклали на землю, сяк-так зупинили кровотечу. Рятуючи гайдамаку, вони хотіли зберегти й своє життя, маючи надію, що за такий вчинок гайдамаки їх пожаліють.
Чимдуж прибігли Бондаренко з Моторним, впали на коліна перед товаришем, а за ними примчали Гаранджа, Борщик та ще декілька товаришів. Левченко був закривавлений, стогнав безперервно. Схоже, було занадто пізно..
– Не бійся, Левченку, ми тебе вирятуємо, – тихо говорив Моторний, піднявши голову товариша. – Ще не з такої халепи вилізали. Тримайся, братику.
– Лікаря! Лікаря! – кричав Гаранджа, намагаючись хоч когось відшукати у тому гармидері.
– На дідька мені лікарів?
– Попа – зарано, брате!
– Горілки дайте!
– Тобі ж ребра поламали!
– До дідька ребра. Дайте горілки, а то я вже врата райські бачив!
– А святого Петра? – живо перепитав Борщик.
– І Петра. Люльку курить, пісень козацьких співає! Де ж та горілка!
– Так печінка у тебе пробита!
– Дідька лисого, печінка справа. І ребра цілі. Лише кості болять – добряче били вражі пани!
Здивуванню гайдамаків не було меж – молодий отаман і цього разу дивом уник смерті.
Розділ 18
Літо цього року обіцяло бути жарким. Принаймні, червень пригрівав добряче.
Ліс був як завжди мовчазний і спокійний. Було душно, проте спека так не відчувалася, як у степу, бо крони дерев закривали землю від сонячного проміння. Під вечір ліс трохи оживав.
Веселе літнє сонечко вже сіло за товстими деревами пралісу. Звідусіль долинали співи лісового птаства. У сутінках де-не-де на дереві з’явилася вертка білка, що перестрибувала з гілки на гілку в пошуках їжі. Розсуваючи кущі ліщини і мнучи папороть, з густих заростей вийшла здоровенна дика свиня з усім своїм рябим виводком. Голосно хрюкаючи, вона заходилася рити землю. Діточки її робили те саме, що і їхня мати, й весело кувікали, коли вдавалося відкопати смачний жолудь. Пробігла молода олениця, та вона не налякала свинячу родину, не перервала їхньої трапези. Проте тут стара свиня почула щось таке, що її збентежило, і вона повела своїх геть від стежини. Свині щезли так само голосно, як і прийшли.