На якусь мить настала мовчанка. Стало тихо. Мельхіседек поглянув на Мокрицького, був сумний, бо говорив свідомо, розуміючи, що сам вирішує свою долю.
– Ніколи…
Раптом ігумен Мельхіседек пробудився. Мить приходив до тями, а тоді видихнув із полегшенням. Так, він був зараз у тюрмі, однак не там, не у Корсуні, де збиткувалися над ним католицькі ксьондзи. Цього разу його за ґрати кинули свої ж, православні.
Сьогоднішня його камера була набагато «комфортніша». Принаймні, було віконечко, крізь яке заходило сонячне світло і свіже повітря. На широких нарах із сінником було трохи легше лежати, ніж на мокрій підлозі, та й щурів видно не було. Солдати попалися ввічливі, годували добре, а на стіні висів великий православний хрест.
Отець Мельхіседек був зі старого роду козацьких старшин. Йому дали добру освіту. Він посвятив себе служінню церкві, тож ніколи надто не боявся ні за своє життя, ні за здоров’я. Йому добре були зрозумілі причини, за що російські чиновники його заарештували.
Ні, до повстання ігумен ніколи людей не закликав. До опору католикам – так, до зброї – ні. Усе своє чернече життя він боровся із кривдою та сваволею, із утисками, котрих довелося зазнати людям, його народові. Він готовий був життя своє покласти за ту ідею. Тоді, два роки тому у Корсуні, інквізитори уже замурували його, та, на щастя, виручив сотник Харко і витяг із того пекла. Самого Харка тоді стратили, а його, Мельхіседека, Господь лишив на землі, даючи знати, що місія ще не закінчена.
А що тепер? Цариця скористалася кривавим розбратом між козаками і ляхами, між православними і уніатами. Навряд чи хтось зараз посміє принижувати права православних після того, як московські полки займуть Правобережжя. Та чи стане комусь від цього краще? Що буде з повстанцями?
Мельхіседек не знав відповіді на ці питання, тож просто заплющив очі знову.
Розділ 19
З кожним днем напруга у місті все більше зростала. Спочатку міщани та «гості міста», що втекли сюди від козацької розправи, намагалися вести звичне для себе життя. Та коли почули, що гайдамаки захопили Лисянку та йдуть сюди, зловіща тиша запанувала над містом. Усі зі страху принишкли. Губернатор та його наближені безперестанку заспокоювали міщан, що фортеця неприступна, що припасів вистачить на довгий час, що йде підмога. Та це не допомагало. Шляхта знала, що гайдамакам допомагають хлопи, міщани й козаки, тому дивилися на всіх із підозрою. Особливо сотник Гонта та його козаки відчували на собі неприязні погляди, чули за спиною перешіптування.
Сам пан сотник бачився із сім’єю всього раз: дружину та двох донечок губернатор тримав у своєму домі. Самого сотника зі старшиною та козаками вже двічі заставляли всенародно клястися на Біблії у вірності. Козаки спокійно робили те, що їм було велено. Вони були стримані, лише переглядалися між собою.
Губернатор козакам також до кінця не довіряв, та мусив носитися з ними. У них була військова сила, що могла стати місту у пригоді. Одночасно пан Младанович заходився створювати й інші воєнні підрозділи. Зброї в місті вистачало, і міський уряд почав озброювати всіх, хто міг чинити ворогові опір. Першими на заклик губернатора відгукнулися євреї. Вони на диво враз перетворилися з лякливих торговців на войовничих жовнірів, що були готові до оборони. Військові кожен день готували їх до скорих боїв з ворогом. Ще більше таких оборонців з дрібної шляхти, їхніх слуг та євреїв було у таборі, який виріс поряд із містом і був чудово фортифікований.
Пан Младанович дивився з башти на табір. До нього підійшов Аврамко, знаменитий орендар, що тримав свої фільварки, млини, корчми й постоялі двори.
– Гарна робота, – мовив орендар із зачудуванням.
Губернатор поглянув на нього зверху вниз.
– Хто робив, – з гордістю мовив пан.
– Гм. І за які гроші, – це вже з натяком сказав Аврамко.
Губернатор шморгнув носом.
– Чого ти хочеш? Ти ж не прийшов сюди просто так.
Орендар таки сказав:
– Я прийшов, щоб висловити думку багатьох людей, що намагаються знайти в місті захист. Від людей, які не раз прислужилися місту, і ще не раз, я впевнений, стануть у нагоді.
Губернатор знову шморгнув носом.
– Кажи.
– Ми не хочемо, щоб тут був Гонта.
Мабуть чогось такого губернатор сподівався.