– Сотник довгі роки вірно служив родині Потоцьких. До того ж командувати козаками будуть інші старшини, як от полковник Обух, а вже ця людина – до кінця мені вірна.
– Так, пане губернатор, однак Гонта має на козаків дуже великий вплив. Про нього багато чого цікавого розповідають, ніби він завжди був до хлопів поблажливим, але ніхто не знає, що в нього в голові. Усі вони зрадливі й хитрі, як змії. Треба вислати його проти гайдамаків: якщо буде битися з ними – добре, якщо приєднається до них – вдруге добре, бо зрадник у місті – гірше чуми.
Губернатор відвернувся.
– Я подумаю.
– Дякую, пане.
На другий день уманські козаки вже збиралися в похід. Гонту пропустили, щоб попрощатися з рідними. Він обійняв дружину та донечок.
– Будь обережним, мій муже, будь хоробрим. Пам’ятай нас.
– Завжди пам’ятатиму, – пообіцяв Гонта. – Клянусь вам, я ніколи не забуду про вас, не залишу в біді.
– Мені страшно, тату, – плакала старша з донечок – молодша була ще малою й не розуміла до пуття, що відбувається.
– Не бійся, доню, я ніколи вас не покину, і моє серце б’ється тільки для вас. Ну ж бо, не плач. Ти ж знаєш свого татка – він у тебе самий сміливий, еге ж?
– Ось тобі хрестик, він берегтиме тебе в бою, – молода дружина повісила хрестика чоловікові на шию. – Повертайся живий-здоровий. Губернатор говорив мені, що дуже має на тебе велику надію, і велика винагорода чекає на тебе. Дай Бог, щоб швидше розгромити тих гайдамаків.
Ніби попід серце різонуло сотника: і тут був Младанович, вився навколо його сім’ї, як змій, нашіптував, намовляв, переконував. Та сотник враз відкинув від себе цю думку – зараз було не час. Він ще раз обійняв жінку та донечок.
– Я буду завжди з вами – нічого не бійтеся.
Завдання уманським козакам було дано досить складне: вони мали зайти повстанцям у тил і постійно чинити їм там шкоду, нападати на обози і розрізнені загони, громити села, що підтримують повстання.
Сотник Гонта стояв на чолі двох тисяч своїх козаків. Умань була позаду, і старий козак ніби відчував її своєю потилицею. Він навіть озирнувся і побачив удалині міські укріплення, башти. Збоку стовбичив Грековий ліс.
Надворі була неймовірна спека. На небі – жодної хмаринки. Літо цього року видалося дуже жарким.
Губернатор з башти дивився козакам услід, тоді підняв очі догори.
– Яка спека!
Гонта скинув з себе мундир і залишився у одній сорочці та простоволосий. Кінь під ним, як і під іншими козаками, пряв вухами, форкав, відганяв хвостом мух.
Козаки бачили ту страшну хмару, яка перла на них. Але це не була гроза. Це клубочилася хмара куряви, що виривалася з-під гайдамацьких ніг, коней, возів.
Гонта посміхнувся собі у вус.
– Їх тисячі. Гарно йдуть.
– Вони не повинні нас бачити. Перед Соколівкою треба звернути на захід, – скомандував полковник Обух.
– Далі ми вже самі, – відповів Гонта.
– Що? – не втямив Обух, але тут до них почали під’їжджати сотенні осавули та прості козаки, брати полковника разом зі старшиною в коло.
– Будемо радитися! – голосно гукнув Гонта і, не зважаючи на протести полковника, звернувся голосно до козаків:
– Панове-браття! Я не один раз чув від вас те, що ви не хочете битися зі своїми рідними братами! Зараз настає та година, що ми повинні вирішити: чи станемо на бік повстанців, а чи далі лишимося вірними воєводі! Що скажете?!
– Ви давали присягу! – нагадав полковник. – На Біблії клялися! Хіба ж ви не знаєте, що чекає клятвопреступників!
Один з козаків відповів:
– Так ти, пане полковнику, про гріхи наші не печалься, нехай попи про це думають. А моя думка така, що проти нас не зграя гайдамаків, як брешуть пани, а цілий народ козако-руський, що повстав проти неправди й панської сваволі! Якщо руку свою піднімемо на братів наших, то у стонадцять разів гірший гріх мати будемо!
– Вірно! – загули товариші.
– Самі жили у ярмі панському, то хоч для дітей наших волю здобудемо!
– Правду кажете, панове! В своїй хаті – своя правда!
Обух перелякано дивився на козаків, не чекаючи від них такої поведінки.
– Одумайтеся, що ви робите!
– Гей, пане полковнику! – гукнув Обухові Гонта. – Козаки вирішили: більше вони не панська міліція, а вільне козацтво, котре служить не воєводі, панам та гетьманам, а лише своєму народові. Ми даємо можливість тобі, а також іншим старшинам, якщо на те буде їхня воля, безперешкодно залишити наше військо і повернутися до Умані.