Тут до Обуха поволі почали приєднуватися інші старшини: переважно поляки і шляхтичі.
– Ходи і ти з нами, пане Гонто, – закликав Обух.
– Моє місце тут.
Заговорив інший:
– Пане сотнику, ми знаємо, що в тебе родина в Умані. Тебе ніхто звинувачувати не буде, ти можеш повернутися до міста. Скажи, що козаки підняли бунт – ти ледве втік.
Гонта поглянув строго на того, хто це сказав.
– Моє місце тут. А сім’ю, дасть Бог, визволимо, така наша доля козацька, – він проковтнув комок, що підходив до горла. – А панові губернатору скажіть, що я інакше поступити не міг. Кров даремно проливати не буду, але і загибелі міста не хочу. Скажіть, що Гонта не хоче крові! Не хоче, чуєте!!!
Обух кивнув на прощання, вони розвернули коней і подалися геть.
– Даремно ми їх відпустили! – мовив хтось із козаків.
– Ми давали клятву захищати, а не губити, – наказав Гонта, тоді уважно оглянувся. – Мусимо зайняти он ті пагорби – там дуже гарна позиція.
Колії, як того й сподівався Гонта, перш ніж заатакувати панську міліцію, прислали депутатів – десяток гайдамацьких отаманів з бунчуками, в дорогих запорозьких жупанах.
– Здоров, козачки!!!
– І вам не хворіти!
– А що, будемо битися чи миритися?
– А хто питає?
– Я отаман війська українського Максим Залізняк. Кажу вам, брати, приєднуйтеся до нас, повертайте свої списи та мушкети проти лукавих панів. Бо кров братню проливати негоже!
Вони виїхали один одному назустріч, подали один одному руки й обнялися. І колії, і уманці зустріли це братання криками радості.
До Умані гайдамацьке військо підтягнулося під вечір, щільно облягло фортецю. Це військо майоріло різнокольоровими стягами, таким був і одяг повстанців. Озброєння у цих людей було далеко не найсучасніше, але бойовий дух стояв дуже високий, відчуття великої перемоги було у кожного в серці.
Коротко порадившись із Гонтою та своїми найближчими соратниками, Максим Залізняк вирішив послати до Умані послів, аби ті запропонували місту здатися. Визвався їхати сам Гонта, а з ним іще дехто з гайдамацької старшини.
Вони під’їжджали до міських мурів повільно, поважно. Гонта був уже не у своєму мундирі – перевдягся у запорозький одяг. Кінь під ним був гнідий, гарцював. Сотник розмахував білим полотном, прив’язаним на тичку.
– Гей, пане губернаторе!!! – гукнув колишній козацький сотник, коли під’їхали до міського муру. – Виходь на розмову. Я знаю, ви всі десь тут причаїлися!
Тут брама відчинилася і до Гонти рушив почет на чолі з губернатором. Очевидно, перехід Гонти на бік гайдамаків і справді викликав паніку в місті, до того ж округою ширилися чутки, що українці Умані навідріз відмовилися вставати на оборону міста і постійно наполягали на мирній здачі. Якби ситуація в Умані була не такою складною, сам губернатор не вийшов би до Гонти, а послав когось зі своїх підлеглих.
Тим часом Младанович був уже тут.
– Чого тобі треба, сотнику? Чи як себе тепер зволиш називати?
Гонта відповів:
– Інакшої ради не було: я не хотів, щоби гинули мої козаки. Так само я не хочу загибелі Умані. Я гарантую вам безпечний вихід, надам супровід.
Младанович гірко посміхнувся.
– І що про мене скажуть? Що я здав фортецю своїм власним хлопам?
– Не хлопам, – різко перервав Гонта. – А козацькому війську. Я тебе, пане, не раз попереджав, що біда може статися, що ріка скоро вийде з берегів. Але ви слухали конфедератів. І де ж зараз твої конфедерати, що заварили цю кашу? Тому кажу: здай, пане, місто – і всі лишаться живими.
Младанович покрутив головою.
– У місті багато шляхти, вони хочуть битися до кінця. Я не знаю, чи зможу їх переконати…
– А ти знайди слова, пане губернатор.
– Вони не послухають.
– Тоді загине багато людей. Не треба злити гайдамаків, бо коли вони у гніві, то ні я, ні Залізняк, ні сам дідько з пекла не зможе їх зупинити.
Губернатом знову покрутив головою.
– Шляхта Умані не здасть.
Гонта заскреготав зубами. Ех, велику помилку зробив Младанович, що вислав козаків із міста: було б уже по всьому. Натомість сотник мовив:
– Якщо до завтра не буде відповіді, гайдамаки почнуть штурм табору. Ти ж сам розумієш, губернаторе, що там довго не протримаються. І ще одне: якщо ти, чи хтось інший надумаєте скривдити моїх дітей, то не забувайте, що у вас також є діти.
Младанович і сам це розумів. Вони кивнули один одному, а тоді одночасно повернули коней і подалися кожен у свій бік.
Коли пан губернатор повернувся у місто, його тут же оточили шляхтичі. Було їх багато, всі озброєні, злі, готові до найгіршого.