– Що казав цей зрадник?!
– Чого хочуть хлопи?
– Дивуюся, як пан на місці не застрелив цього клятвопреступника!
Із таким гулом пани оточили губернатора. Младанович не знав, із чого почати. Він оглянувся на мури – там стояли хлопці із єврейської поліції: пейси стирчали з-під шоломів, а кольчуги одягнені поверх чорних лапсердаків. Ще далі стояли міщани: були безоружні, а біля брами згуртувалися жовніри – зовсім молоді хлопці…
– Ну, чого пан мовчить? Невже гайдамаки нагнали страху?! – продовжували напирати шляхтичі.
– Я не за себе боюся, панове! У місті багато цивільних, тисячі жінок і дітей. Гонта гарантував усім нам безпеку і охоронний супровід…
Запала мовчанка. Пани наче не відразу зрозуміли значення його слів.
– Що? Пан хоче здати місто смердючим хлопам?
– Ганьба!
– Ми не можемо ризикувати… – хтось намагався говорити розважливо, однак його тут же перекричали, зчинилася штурханина.
– Будемо боронитися!
– Поміч підходить!
– Нема ніякої помочі! Нас лишили напризволяще!
– Та як ви не розумієте, – доказував старий шляхтич, – Умань – ключ до всього Поділля! Так лотри до Львова дійдуть!
– Смерть схизматикам!
– Заспокойтеся, панове! Спокійно! Закликаю до спокою! – гукав губернатор, аж доки хтось із його почту не вихопив пістоля та не вистрелив вгору. Це трохи вгамувало пристрасті. Младанович гукнув:
– Якщо ми не підемо на умови гайдамаків, вони завтра підуть на штурм табору!
– То й що, – тут же гукнув хтось зі шляхти. – Зуби поламають! Табір добре укріплений, оборонці озброєні!
– Колії мають гармати!
– Колії мають гармати?
– Ні чорта бидло не має, тільки коси і вила.
– З ними Гонта!!!
Нагадування про козацького сотника викликало нову хвилю гніву.
– Клятий зрадник!
– Схизматська наволоч!
– Не дамося хлопам!
Младанович поволі, боком, почав виходити зі шляхетського оточення. Кілька десятків жовнірів і слуг оточили його і всі вони гуртом пішли геть від брами у напрямку ратуші. Губернаторові будь-що треба було з’єднати навколо себе всі сили в місті, що могли мислити більш-менш тверезо.
З одного боку, Умань була дуже добре укріплена і теоретично могла б витримати тривалу осаду. Здавати місто повстанцям дуже не хотілося: якщо навіть воєвода не покарає за таке рішення, то у шляхетських колах репутацію Младановича буде назавжди заплямовано.
Однак сувора правда життя криком кричала про те, що здаватися треба негайно, інакше багато людських життів обірветься. У таборі, як і в самому місті, людей було багато, однак вони більше заважатимуть обороні, ніж її підтримуватимуть. Навчених жовнірів катастрофічно мало. Як тільки табір впаде – повстанці зможуть відрізати місто від води річки Уманки – це і буде погибеллю Умані. І Гонта про це чудово знає.
Усі ці думки Младанович висловив своїм помічникам, коли вони усамітнилися у його кабінеті.
– Клята спека доб’є нас швидше, ніж москалі і гайдамаки, – мовивши це, губернатор промочив горлянку добрим ковтком вина.
– Що нам робити? – запитав один із ротмістрів.
Младанович почав ходити по кімнаті.
– У місті надто багато озброєної шляхти – ми не можемо піти проти них. Нам треба позбирати навколо себе противагу. Русини, євреї. Вони хоч і не такі войовничі, але їх багато. Через отців. Так, через їхніх священиків, равинів ми зможемо перетягнути ці громади на свій бік. Наскільки я розумію, вони воювати не хочуть.
– Але ж чи можна вірити Гонті? А якщо він і цього разу збрехав? – знову запитав ротмістр, і його тепер жваво підтримали майже всі.
Младанович похитав головою.
– Ні, він не такий. Гонта не дозволить різанини у місті – я його добре знаю. І до гайдамаків він пішов через те, аби не лити кров. Однак ви праві, сліпо довіряти гайдамакам не маємо права. Розробимо план і узгодимо його з Гонтою.
– А що з табором?
На це питання Младанович довго відповіді не давав, все ходячи по кімнаті. Нарешті мовив:
– Ми нічим не зможемо їм допомогти. Нехай стоять скільки зможуть. Принаймні, всі дізнаються, що Умань боронилася.
Тепер мовчали помічники. Нарешті один із них запитав:
– А люди?
Губернатор відповів сухо:
– А що ми зможемо зробити? Он, ті крикуни, що досі кричать під брамою, – нехай і допомагають. Проте, щось мені здається, що оборонці табору будуть залишені на милість переможців. Єзус-Марія, захистіть цих людей.