– Маю свій дім…
Тут знову заговорив осавул.
– Якщо буде на те ваша воля, пані, я відремонтую ваш дім, розбудуємо його. Колись ваш син захоче повернутися до батьківського гнізда, одружитися, то йому лишиться оцей маєток.
Якименко знав, що у пані Гелени є дорослий син від першого чоловіка і що він змушений був покинути ці землі і піти у пошуках кращої долі. Згадка про сина замусила пані Гелену замовкнути – вона дуже переживала за хлопця.
– Весілля справимо за тиждень, – підсумував розмову пан Стась.
– У костьолі, – підкреслила пані Гелена.
– Можна і в костьолі, – погодився Якименко. – Бог один.
Все відбулося, як і запланували: спершу костел, потім бричка з білими кіньми, потім справжній бал, який організував Якименко у своєму маєтку і на який прибули всі місцеві достойники. Пані Гелена була у пишному білому платті, купленому також за гроші осавула. Вона і далі залишалася холодною і неприступною в той час, як сам осавул собі добряче хильнув і щиро частував усіх гостей та слідкував особисто за тим, щоби ніхто з його весілля не пішов голодним і тверезим.
А далі настала перша шлюбна ніч.
– Ну що, моя жінко? – Якименко хтиво посміхався, спершись п’яно на косяк дверей їхньої опочивальні.
Пані Гелена вже встигла перевдягнутися із весільного плаття у просте домашнє.
– Іди спочатку помийся – від тебе несе кіньми.
Осавул почав нюхати сам себе.
– Та зайшов до стайні, вівса треба було всипати…
– Для того є хлопи!
Обернувшись, Якименко пішов, а повернувся уже з мокрим волоссям і замотаним у рушник.
Доки він мився, пані Гелена добряче собі хильнула: добре ж вино у цього хамуня, не те що у неї – кисляк. Присмоктавшись, пані витягнула ледь не цілу кварту.
– Чого дивишся, хлопе! Отак і простоїш цілу ніч? – гаркнула вона на Якименка, що саме повернувся і дивився на неї здивованими очима. – Лягай!
Осавул швидко ліг на ліжко, спершись на лікті.
– На живіт, хаме!
Якименко скорився. Пані Гелена взяла у руки шкіряний ремінь.
– А зараз я тебе провчу, лайдаку, щоби ти затямив, хто тут тепер господиня, а хто – гівно!
При цих словах пані почала бити Якименка по голій дупі, ногах і спині. Спершу він терпів, та коли почало боліти нестерпно, Якименко застогнав, спробував підірватися з ліжка, однак пані спритно застромила руку йому поміж ніг і схопила за болюче місце.
– Ай-й-й! – скрикнув осавул.
– Тепер робитимеш усе, що я тобі скажу, хамуню!
– Добре, добре, моя пані, – вигукнув Якименко.
– Давай, нещасний, цілуй мої ноги. Лижи, як пес! Ну, чого чекаєш, хаме останній!
Наступного дня пан осавул змушений був повертатися до роботи – надто відповідальну він займав посаду. Саме йшла косовиця, тож роботи вистачало для всіх: хлопи вантажили сіно на вози, баби і діти громадили його граблями. Сонце пекло немилосердно, осавула обливав піт від спеки та випитої горілки.
Настрій у осавула був добрий – він жартував, посміхався і постійно про щось думав. Насправді Якименко згадував минулу ніч із пані Геленою і подумки смакував кожним фрагментом з того, що нова дружина із ним виробляла. За свої тридцять літ він мав уже з десяток молодиць, однак таке йому довелося пережити вперше, тож понад усе осавул хотів чим швидше дочекатися ночі, аби повторити те саме.
Із самого ранку осавул уже об’їхав усі левади, припильнувавши косовицю та давши усі розпорядження, а вже потім подався до економії, де зміряв очима об’єми складених стогів та припильнував роботу хлопів у стайнях та хлівах.
У холодку під складом сиділи його козаки у своїй міліцейській формі. Випивали.
– Саме вчасно, пане осавуле, – посміхнувся один з них.
– А ми думали, що молода жінка дасть тобі довше поспати хоч сьогодні, – підкинув інший.
– Ходи до нас, потягни чарчину…
Однак Якименко був замислений.
– А ви не бачили Сеньку і Кіндрата? – раптом запитав.
– На леваді… – відповів байдуже один з козаків, знову наливаючи.
– А там сказали, що тут вони, в економії. Дивно. Ану, вставайте, беріть сраку в жменю і знайдіть мені їх.
Сенька і Кіндрат були місцевими баламутами: осавул частенько від них чув про Січ, Запорожжя, гайдамаччину. Розмови розмовами, але тепер із наближенням гайдамацького пожарища молоді хлопці могли наважитися на втечу.
Козаки з-за стола підводилися неохоче, однак відмовляти осавулові не посміли.