Якименко пішов до канцелярії, аби позаповнювати всі свої облікові книги, і уважно зайнявся тією справою: паперової роботи не любив, однак мусив її робити ретельно.
Козаки один за одним поверталися в економію і розповідали, що Сеньки і Кіндрата ніде немає. Коли повернувся останній і розповів те саме, Якименко підвівся, відклав книгу, перо і коротко сказав:
– Де їх бачили востаннє?
– Вчора. Біля хати.
– Давайте собак і коней…
Пси взяли слід відразу і побігли у напрямку лісу. Козаки тримали їх на довгих повідках і гнали коней слідом: за ніч утікачі могли втекти далеко. Загроза полягала в тому, що діставшись гайдамаків, ці два лобуряки могли розпатякати коліям про справи у Грузькому, а Якименкові дуже не хотілося, щоби повстанці навідалися у його село. Та й взагалі, за всі роки його служби ще жоден хлоп не втік із Грузького.
Пси бігли швидко. Козакам довелося їх притримувати – коні не встигали за ними петляти вузькими лісовими стежками. Страхи Якименка збулися – втікачі рухалися на схід.
Пішим піхотинцям важко втекти від вершників із собаками. От і Сеньку з Кіндратом наздогнали відразу по обіді. Вони саме сіли відпочити і перекусити, як раптом почули кінський тупіт та гавкіт собак. Хлопці посхоплювалися і кинулися навтьоки, однак не встигли пробігти і дві сотні кроків, як їх вже помітили.
– Спускайте псів! – наказав Якименко.
Великий бурий пес, відчувши свободу, першим кинувся за хлопцями. Кільканадцять великих стрибків – і собака звалив Сеньку на землю і почав кусати. Кіндрат повернувся і став відганяти псюгу палицею – це і врятувало Сеньці життя. Тим часом прибігли інші пси, оточили втікачів і почали гавкати і шкіритися.
– Геть звідси! Геть! – кричав Кіндрат, махаючи палкою, Сенька ж стогнав і плакав – рана завдавала дикого болю.
– На повідок! – наказав Якименко, прибувши на місце.
Козаки припнули псів і відтягли геть.
Якименко мовчки дивився на втікачів – хлопчиська по шістнадцять років. Худі, цибаті, у латаних штанях і під горщик пострижені.
– Гайдамаки, трясця вашу маму…
Осавул поволі зліз із коня, підійшов до Кіндрата і мовчки зацідив йому в пику. Хлопець зойкнув і скулився під деревом. Тоді осавул вдарив іще кілька разів ногою.
– Не бий його! – кричав із землі закривавлений Сенька.
Якименко розвернувся, замахнувся нагайкою, але не вдарив.
– Я вас не б’ю. Я вам, іродовим дітям, щойно життя врятував!
Якименко розумів, що йому треба зробити для того, щоби запобігти у майбутньому подібним втечам. Найперше – це жорстоко покарати винуватців, а також довести глупоту подібних втеч. Недарма Якименко наказав спутати двом халамидникам руки і тягнути слідом за кіньми. Так і затягнуть їх до села, аби інші бачили, проведуть вулицею, а тоді запровадять на економію.
– Куди ти нас тягнеш? – раптом запитав Кіндрат, набравшись сміливості: із його роз’юшеного носа досі ще капала кров. Якименко зиркнув на нього: хлопець змушений був робити величезні кроки, аби встигнути за конем.
– На економію. Батогами вас почастуємо.
Так і треба зробити. Однак цього замало. Потрібно пояснити людям, розтлумачити, яка біда може прийти слідом за гайдамаками. Вони ж убивці, що п’ють кров маленьких дітей, упирі. Там, де вони пройшли, – страти, грабунок, ґвалт і безжальні вбивства уніатів та католиків. Треба буде поговорити з панотцем, аби підтвердив, – тоді селюки повірять.
– Вони і так прийдуть, – знову озвався Кіндрат, шморгаючи носом.
Козаки саме проїжджали невеличким переліском – уже за ним було видно село. Якименко їхав попереду, тягнучи за своїм конем зв’язаних утікачів, а козаки із собаками трималися трохи позаду.
– Хто? – не второпав Якименко.
– Гайдамаки, – пояснив Кіндрат.
– Що їм тут робити? – посміхнувся пан осавул собі у вус. – Хіба що тебе, один з другим, в сраку поцілувати.
– Бондаренко прийде. Тут його рідне село, – на той раз заговорив Сенька.
– Хто?
Насправді думку про Бондаренка пан осавул не викидав ніколи, особливо тепер, коли спалахнуло повстання. Цей чортяка добре тоді випив крові панові осавулу, однак не допомагали ні погрози, ні різки, ні батоги. А закінчилося тим, що малий Бондаренко ледь не спалив цілої економії, підпаливши стіжок із соломою. А тоді втік.
Казали, що мати віддала його у сотню Гонти джурою, інші ж стверджували, що молодий Бондаренко подався на Січ…
– Що, оглух? – перепитав Сенько. – Бондаренко, син вдови Бондарихи. Кажуть, він уже скубе панів під Білою Церквою, а скоро й тута буде.