– Жиди і русини за ним стали: кляті схизматики. Та якби в місті не було стільки цього сміття, то ми б могли зберегти фортецю!
– Панове! – раптом усіх перекричав один з панів. – А ми можемо ще все виправити!
Сказавши це, пан підійшов до гармати, що стояла на мурі, і поглянув униз: там якраз добре стало видно постать сотника Гонти, що їхав верхи у бік міської брами. Присутні відразу зрозуміли цей шалений задум.
– Ми чули, пане Владзю, що з пана добрий гармаш, – мовив хтось із натовпу.
Пани зрозуміли один одного з півслова: декілька шляхтичів кинулися на гармашів, що охороняли гармату, інші ж її викотили.
– Заряджена, – перевірив пан Владзьо, а тоді почав цілитися. Йому тут же піднесли запалений трут.
– Зараз, зараз, – усе вимірював пан, примруживши одне око. Раптом скомандував: – Вогонь!
Бахнуло. Гонта і оком кліпнути не встиг, як ядро просвистіло з муру в його бік і розірвалося зовсім поруч. Страшною хвилею його кинуло разом із конем, а ясний світ раптом побляк…
Всі здригнулися.
– Що це? – не відразу втямили повстанці.
– Гонту вбили!
– Зрада!
– Кари ляхам!!!
Козаки з уманської сотні ринули тут же до свого сотника, інші колії, не чекаючи команди, також зірвалися.
– Кари ляхам!!! – лунало понад цілим військом, і сотня за сотнею хапали у руки все, що траплялося, і ринули до міської брами.
– Чекайте, чекайте! – намагався стримати людей Залізняк, однак цей бурхливий потік зупинити було годі.
Побачивши цей стрімкий кидок гайдамаків, Младанович аж за голову взявся.
– До брами! До брами! – намагався організувати захисників фортеці її комендант, однак жовніри немов заклякли: вони не сподівалися такого розвитку подій. А на мурі, звідки щойно стріляли, раптом спалахнула бійка: шляхтичі зійшлися між собою, вихопивши ножі і шаблі.
– Зрада, зрада! – кричали одні.
– Ганьба! – відповідали інші, рубаючи один одного як найлютіші вороги.
Тим часом браму таки зуміли зачинити, гайдамаки ж намагалися її вибити, аби вдертися у місто. Почулася стрілянина. Залізняк зі старшинами також подалися туди, аби остудити гарячі голови, однак у такій веремії уже ніхто нікого слухати не хотів.
З боку Грекового лісу стояла сотня коліїв, створена переважно із досвідчених гайдамаків та запорожців. Вони не кинулися на штурм, чекаючи команди отаманів, тож тепер лише спостерігали за розвитком подій.
– Умань треба брати сьогодні, інакше справа затягнеться на бозна-скільки, – висловив свою думку один із запорозьких отаманів. Бувалі братчики впізнали його відразу – Кіндрат Лусконіг. Додав: – Пани самі вибрали свою долю.
Схоже, про вбивство Шелеста рядові братчики ще нічого не знали, тому з великою цікавістю поставилися до пропозиції Лусконога.
– Що пропонуєш?
Кіндрат показав пальцем.
– Бачите, отам шматок муру відвалився після гарматного обстрілу? Зараз ляхи всі побіжать до брами, тож беріть драбини і гайда зі мною…
Запорожці бігли швидко, тримаючи драбини на своїх плечах. Оборонці фортеці і справді не відразу побачили цей маневр, зосередивши увагу на брамі; коли ж нарешті звернули увагу, то Лусконіг із товаришами уже приставили драбини і лізли вгору. Через пролом у стіні це було зробити набагато легше. Закипів бій.
Особливо завзято билися шляхтичі, котрі перед лицем загрози припинили чвари і повернули свої шаблі проти гайдамаків. Однак їхньої завзятості було мало: сила коліїв була більшою, тож гайдамаки скоро вдерлися до міста, відтіснивши шляхту. Іншому гуртові гайдамаків вдалося роздерти браму і з дикими криками вони також ринули всередину.
Тим часом Гонта поволі оклигав – головний удар на себе прийняв кінь: гнідий доходив у калюжі крові із розпоротим черевом.
– Що сталося? – запитав сотник, тримаючись за голову.
– Зрада, батьку! Ляхи хотіли тебе вбити! Та нічого, зараз вони усе виригнуть!
Продовжуючи триматися за голову, Гонта оглянувся у бік Умані.
– Це треба зупинити. Поможіть…
Тим часом у місті уже почалися вуличні бої. Колії, що були всередині міста, швидко розсипалися по вуличках, аби розправитися з оборонцями. Єврейська міліція, побачивши таке віроломство, кинулася до своїх хат, почалася стрілянина і запалали перші пожежі. Скориставшись загальною метушнею, великому гуртові шляхти вдалося вирватися з міста: осідлавши коней, вони дружно натиснули на гайдамаків, що зібралися біля брами, і вискочили крізь неї з Умані.
– Досить! Досить! – кричав Гонта, однак розлючені гайдамаки, котрих до міста стало прибувати все більше, не хотіли його слухати. Допавши якогось коня, сотник стрімголов кинувся у бік ратуші, аби відшукати там Залізняка. Тим часом Умань все більше перетворювалася на поле бою.