– Бийте, дітки, шляхту, ріжте ненависних орендарів! – чулися повсюди крики розлюченого натовпу.
Залізнак був уже біля будинку Младановича: колії оточили губернатора, намірившись забити його киями, «як собаку».
– Стійте! – у коло влетів Гонта і став перед Младановичем.
– Відійди!!! – ревнув натовп.
– Ця паскуда вбила сотника Гонту! – кричав безперестанку якийсь козачина.
– Так он же Гонта! – гукнув у відповідь інший козарлюга і зареготав.
– Слава Богу, пане сотнику, – Младанович витер піт із обличчя.
Гонта повернувся до нього.
– Біда вийшла, пане губернаторе. Де моя жінка?
– В домі. Вони живі, не хвилюйтеся. Прошу вас – захистіть моїх дітей!
– Смерть Младановичу!!! – Колії продовжували грізно рокотати і коло навколо губернатора стискалося.
– Я не хочу такої смерті, – видихнув шляхтич.
– Відійди, пане Іване, – втрутився Залізняк. – Ти ж бачив, що учинили прокляті пани, як гарно почастували нас залізними галушками. Поглянь, що робиться навколо! Хтось за це мусить відповісти! А ти, пане, молися, бо прийшла твоя остання година, і навіть сам диявол тебе зараз не врятує.
Младанович, схоже, уже змирився зі смертю.
– Мої діти, – лище ще раз нагадав.
Раптом Гонта витягнув свій кинджал.
– Це моя справа!
Губернатор посміхнувся слабенько, впізнавши коштовну зброю пана сотника.
– Подарунок графа Потоцького.
– Думаю, вже краще оцим, ніж колами, – відповів Гонта. – Ех, даремно ви мене не слухали, пане губернаторе.
– А між поляками і козаками ніколи миру не буде, слухай не слухай. Давай уже, пане сотнику, не муч.
Гонта вдарив коротко і влучно: Младанович обхопив сотника руками і поволі сповз на землю.
– Навіть не мучився, – зітхнув один із коліїв. – Та нічого, ще виводок лишився. Гайда, брати, в дім.
Колії рушили було в бік тераси, однак Гонта заступив їм дорогу, тримаючи у одній руці скривавлений кинджал, а у іншій шаблю.
– У цьому домі моя жінка і діти. Хто підійде – руки повідрубую!
Тим часом по Умані розійшлися православні священики і ченці із церковними корогвами. Вони намагалися зупинити бої, то поляки і євреї у пошуках порятунку кидалися до них.
– Усі! Усі поганці, хто живими лишитися хочуть, ставайте під хрест православний, інакше прийде вам, іродам, остання година! – гукав на всю Умань Кіндрат Лусконіг, потрясаючи закривавленим ножем, від якого сьогодні загинуло стільки людей.
Орендар Аврамко також був у натовпі тих, хто не побажав скоритися волі гайдамаків, – вони мовчки чекали своєї долі. Аврамко, як і інші його товариші, з погордою дивилися на людей, які стали під православні корогви. Та з приходом гайдамаків його бойовий дух поволі вщух, а далі то й взагалі серце його зм’якло. Він ледь не зі сльозами на очах поглядав на поважного цадика, що стояв поруч.
– Ребе, як ви гадаєте, вони вб’ють нас?
– Сину мій, якщо тобі лячно, то перейди на той бік, тоді твоє життя буде врятоване, проте накличеш на себе гнів Єгови. Умань загрузла в гріхах, як і цілий край, де панує шляхта, тому мусить бути знищена, як біблійний Содом. А ці гої – це бич у руках Єгови. Все, сину, в руках Божих.
– Та ні, ребе, буду тут. Я як усі.
На майдані бій вийшов кривавий та швидкий. Пани гинули, не бажаючи просити у гайдамаків милосердя, а гайдамаки й не думали їх жаліти. Залізняк зі своїми старшинами намагалися стримати погроми і різанину, тож усе потроху стало затихати. Особливо до того доклався Гонта зі своїми козаками.
Горіло лише у одному з кінців міста, де жили євреї і куди ввірвався Кіндрат Лусконіг зі своїм загоном.
– Ріж, брати, нечестиве кодло! Рубай собачу віру! – гукав запорожець, козаки ж завзято кинулися виконувати його волю, розправляючись із мешканцями, котрі намагалися чинити опір.
– Добре, добре, діти! – гукав Лусконіг, продовжуючи вимахувати ножем.
Зрозумівши, що смерть чорним крилом злетіла над містом, євреї кинулися врозтіч. Більшість із них бігли до православної церкви Святого Миколая, принишкли там, або тулилися до православних отців, що прийшли в Умань з гайдамаками та стали з хрестами й корогвами на найбільших вулицях міста. У цей час гайдамаки розбрелися вулицями, громлячи доми багатіїв та єврейські крамниці.
Решта панів та євреїв позачинялися в костьолах та синагозі. Декотрі їхні лідери закликали не коритися брудним хлопам і з честю померти. Євреї міцно стали на захист своїх домівок і билися так завзято, що ніхто від них і сподіватися не міг, як справжні нащадки відважних Маккавеїв. Зараз це були не такі людці, якими їх дехто описує – лякливі й хитрі, – вони билися, як леви. Билися за своє місто, за свій уклад життя. Зла доля з’єднала їх з панами, і тепер ті кинули їх на смерть.