У містера Бівера на обличчі була мов написана втіха, а в Сема — радість. Ну, а в Луї неначе камінь звалився з душі. За якусь часинку всі пішли до кухні вечеряти. Містер Бівер дозволив Луї стояти біля Семового стільця праворуч. Старший і менший Бівери дали птахові трохи кукурудзи й вівса — все те йому добре смакувало. Сем хотів був лишити Луї ночувати у своїй кімнаті, але містер Бівер не дозволив.
— Він тобі ще наробить безладу в кімнаті! Це ж тобі не канарка — глянь, який з нього велетень! Одведи його до повітки. Хай переспить у котромусь порожньому стійлі — коням він не заважатиме, та й коні не зважатимуть на нього.
Уранці Сем зібрався до школи — й Луї з собою повів. Сем трюхикав на конику-понику, а Луї летів понад шляхом. Ось і до школи добулися. Які ж були вражені діти: такий велиииикий птах! А шия яка довга! А очі як блискають! А лапи які — просто лаписька! Сем відрекомендував Луї вчительці першого класу — низенькій і товстенькій місіс Гаммербозем. Сем пояснив їй, що цей юний лебідь хоче навчитися читати, бо не може видобути жодного звука зі свого горла.
Місіс Гаммербозем витріщилася на Луї, а тоді похитала головою.
— Щоб мені тут жодних птахів! — заявила вона. — Цієї ще мороки тільки мені й не вистачало!
Сем від того дуже засмутився.
— Будь ласочка, місіс Гаммербозем! — заблагав він. — Ну дозвольте йому постояти у вашому класі та трішки повчитися читати й писати.
— А навіщо птахові читати-писати? — відчикрижила вчителька. — Тільки у людей є потреба грамотно спілкуватися одне з одним!
— Даруйте, місіс Гаммербозем, але ж це не зовсім так! — насмілився заперечити Сем. — От я стільки спостерігав птахів та тварин і переконався: їм ніяк не обійтися без спілкування, щоб якось налагодити своє життя. Матерям треба ж розмовляти зі своїми малятами. Самці мають порозумітися з самицями, особливо ж навесні, коли вони закохуються одне в одного.
— Закохуються? — перепитала місіс Гаммербозем, якось ніби зачеплена цим виразом. — А що тобі відомо про кохання?
Сем зашарівся.
— А що це за птах, якої породи? — поцікавилася вчителька.
— Він — молодий лебідь-сурмач, — пояснив Сем. — Поки-що він має брудно-сіре забарвлення, але десь за рік стане таким красенем — ви б тільки бачили! Стане весь чисто білий, тільки дзьоб і ноги будуть чорні. Він прийшов на світ цієї весни в Канаді, а нині мешкає в Ред-Рок-Лейкс. Але має він біду: не може кугукати, як інші лебеді, й дуже потерпає від цього.
— Чого ж так? — не зрозуміла вчителька.
— Бо ж як можна жити без мови? — сказав Сем. — От якби ви хотіли сказати комусь ку-гуу, а не могли видати й жодного звуку, хіба б ви не потерпали від того?
— А навіщо мені кугукати? — зчудувалася вчителька. — Я навіть не знаю, що те ку-гуу означає. Ну, хай там як, а це все чисті дурниці, Семе. Звідки ти взяв, що птахи можуть навчитися читати-писати? Це ж неможливо!
— А ви дайте йому шанс! — знову заблагав Сем. — Він добре поводиться, і такий розумний, а цей його мовний дефект його просто вбиває!
— Ну, а як же його хоч звати?
— Не знаю! — признався Сем.
— Ну, — мовила місіс Гаммербозем, — я візьму його до свого класу, тільки якщо він матиме хоч якесь ім’я. Ану ж я його поспитаю — то, може, й довідаємось, як його звати. — Вона подивилася на птаха й запитала: — Тебе звати Джо?
Луї похитав головою.
— Джонатан?
Луї знову похитав головою.
— Дональд?
Те саме хитання головою.
— Тебе звати Луї? — запитала місіс Гаммербозем.
Тут Луї завзято закивав головою, ще й підстрибнув і похляпав крильми.
— Духу великого Цезаря! — вигукнула вчителька. — Який розмах крил — ви тільки гляньте! Ну, тепер ми знаємо точно: звати його Луї. Гаразд, Луї! Тебе зараховано до мого класу. А зараз стань отут-о під дошкою. І не гасай мені по кімнаті! Як захочеш вийти надвір — підійми одне крило вгору!
Луї на знак згоди кивнув головою. Першокласники загукали біс-браво. Їм сподобався новий їхній однокласник, і їм захотілося побачити, на що ще він здатен.
— Тихо, діти! — суворо закликала вчителька. — Ми розпочнемо з літери А.
Вона взяла шматочок крейди й написала на дошці велику А.