— Таки правда, — погодилася вчителька. — Що ж, діти! Гадаю, ми всі, дякувати Семові Біверу, довідалися чимало про практичну арифметику. А зараз я загадаю задачку для однієї з присутніх тут учениць. Якщо ти годуєш немовля із пляшечки й даєш йому по двісті двадцять грамів молока за одне годування, то скільки грамів молока вип’є немовля за два годування?
Руку підняла Лінда Стейплс.
— Близько двохсот десяти грамів, — відповіла вона.
— А чому так? — запитала міс Снаґ. — Невже воно не вип’є двохсот сорока грамів?
— Воно ж щоразу потроху те молоко розливає, — пояснила Лінда. — Кутиками його ротика молоко стікає, потрапляючи на фартух його матері.
На цей момент у класі зчинився такий гамір, що урок арифметики довелося припинити. Але всі затямили, яким треба бути обачливим, коли ти берешся за цифри у практичному житті.
Розділ 8
Луї закохався
Коли батьки Луї переконалися, що їхній синок пропав, вони дуже затужили. На всіх озерах не пропав жоден інший юний лебідь — лиш один Луї десь завіявся.
— Питання тепер стоїть так, — сказав лебідь своїй дружині, — летіти мені на пошуки нашого сина чи ні? А я ж зовсім не схиляюся до того, щоб покидати оці привабливі озера саме зараз, восени, коли зима стоїть на порозі! Як по правді, то я мав великі сподівання на цю пору блаженства й спокою та на товариство іншого водяного птаства. Подобається мені тут жити!
— Крім твого особистого затишку, тут слід би розглянути й ще одне невеличке питаннячко, — зазначила його дружина. — Чи спадало тобі на думку, що ми навіть не уявляємо, в якому напрямі подався геть від нас Луї? Ти ж бо, як і я, не знаєш, куди саме він полетів. Ну скажи, коли б тобі оце зараз вирушати на його пошуки, в якому напрямі ти полетів би?
— Ну, — відповів муж-лебідь, — як я оце добре помізкував, то, либонь, полетів би на південь.
— І що це ти верзеш про «добре помізкував»? — розсердилася мама-лебедиця. — Та зовсім ні про що ти й не мізкував! Чому ти так говориш? І чому ти вибрав би південь як саме той напрям, де слід шукати Луї? Є ж і інші сторони світу: ще північ, і схід, і захід. А ще — північний і південний схід, південний і північний захід!
— Твоя правда! — погодився муж-лебідь. — Бо ж є ще й проміжні напрями: норд-норд-ост, зюйд-зюйд-ост, зюйд-зюйд-вест… Є північна сторона сходу, і є східна півночі… Є зюйд-зюйд-ост, що більше ост, себто схід, і є норд-норд-вест, що більше норд, себто північ… Існує стільки тих напрямів, у яких міг рушити юний лебідь, що їх годі злічити!
Тож батьки-лебеді й вирішили: жодних розшуків не розпочинати.
— Ми просто почекаємо тут і побачимо, що воно буде, — сказав муж-лебідь. — Я певен: Луї, як намандрується, то й повернеться!
Спливали місяці за місяцями. Ось і зима насунула на озера Ред-Рок-Лейкс. Ночі зробилися довгі, темні й холодні, а дні — короткі, сонячні й теж холодні. Бувало, розходиться вітер. Але лебеді, гуси й качки почувалися щасливими, бо перебували в безпеці. Теплі джерела, від яких живилися озера, не давали льоду покривати їх повністю — тут завжди вистачало незамерзлих плес. І харчу вистачало. Час від часу приїздив сюди чоловік із мішком зерна й розсипав його там, де птахам легше було його спожити.
По зимі прийшла весна, по весні забуяло літо. От і рік минув — знову весна! А Луї — жодної признаки. А потім, одного ранку, коли вже дорослі брати Луї грали у водне поло, хтось із них глянув угору й побачив у небі лебедя, що наближався.
— Ку-гуу! — закричав той лебеденко, що перший уздрів прибульця. І кинувся до батька-матері. — Гляньте! Гляньте! Гляньте!
Усеньке водоплавне птаство, яке тільки було на озері, позадирало голови й задивилося на небо.
— Це Луї! — сказав тато-лебідь. — Але що то за дивна річ у нього на шиї — теліпається на шворці? Що воно таке?
— Почекаймо та й роздивимось, — сказала йому дружина-лебедиця. — Може, хтось щось подарував?
А Луї назорив із неба: ото ніби його рідна сім’я! Так, достеменно вони! І плавно спустився додолу й приводнився, загальмувавши лапами. Матінка-лебедиця так і кинулася до синочка, обняла його. А тато граційно вигнув шию і здійняв крила догори на знак привіту. Всі кричали-вигукували-викугукували: «Ку-гуу! З щасливим поверненням, Луї!» Вся його родина була щаслива безмежно. Це ж півтора року він бурлакував десь по світах — майже вісімнадцять місяців. Постаршав, погарнішав. Замість колишнього брудно-сірого оперення він мав тепер чисто біле вбрання. На шиї в нього висіла невеличка грифельна дощечка, а до неї прив’язаний був ще й білий крейдяний олівець.