Коли вже вся родина з ним привіталася, Луї схопив дзьобом крейду й написав на дощечці: «Привіт усім!» І з палким нетерпінням простяг усім ту дощечку: читайте!
Тато-лебідь, старий коб, витріщився на ті письмена. Мама-лебедиця витріщилася. Брати-сестри повитріщалися на них. Усі просто зирили безтямно на написане та й годі. Якісь білі кривулі на чорній дощечці не означали для них нічого. Бо вони були неписьменні — не вміли читати. Ніхто із членів лебединої родини ніколи в житті не бачив ні грифельної дощечки, ні шматка крейди. Тож Спроба Луї отак привітатися до своєї рідні провалилася. Йому здалося, ніби він просто змарнував останні півтора року, поки ходив до школи і вчився писати. Ох, яке розчарування… А ще ж, звісно, він усе так само не здатен був розмовляти. Тільки отак — отими нашкрябаними на дощечці словами — він міг привітатися до своїх родичів…
Зрештою тато-лебідь виголосив привітальне слово.
— Луї, мій сину! — заговорив він своїм глибоким та лунким голосом. — Ми всі давно чекали цього дня — дня твого повернення до нашої святині в Ред-Рок-Лейкс. Зміряти неможливо радість, глибину наших почуттів у цю хвилину, коли ми побачили тебе знову — тебе, кого так довго не було поміж нас, бо перебував ти у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати. Як це добре — знову бачити твоє обличчя! Ми тільки сподіваємося, що ти тішився добрим здоров’ям під час твоєї тривалої відсутності, поки ти перебував у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати…
— Ти вже казав це раз! — зробила йому зауваження дружина-лебедиця. — Ти повторюєшся! А Луї, певне, стомився після своєї мандри, хоч би де він був і хоч би якої невідомої нам мети прагнув.
— Цілком слушно! — визнав тато-лебідь. — Але я мушу ще трішечки продовжити вітальну мою промову, бо дуже ж цікаво мені знати, що то за химерну маленьку штуку носить наш Луї на шиї і що за дивні знаки він нашкрябав на ній білою отією паличкою!
— Та всіх нас, звісно, це цікавить, — сказала матінка Луї. — Але словами, що лунають у повітрі, Луї не може цього пояснити, бо вродився безголосий — не здатен він говорити. Тож ми погамуємо на якийсь час нашу допитливість і дозволимо Луї викупатись і пообідати.
Всі погодилися: чудова ідея!
Луї підплив до берега, поклав дощечку й крейдяного олівця під кущем і викупався. А потім умочив одне крило у воду і, хоч як було йому сумно, витер слова «Привіт усім!» Тоді знову почепив собі ту дощечку на шию. Добре було опинитися знову вдома, з родиною. А вона ж, та родина, зросла, поки він півтора року ходив до школи з Семом Бівером. На світ прийшло ще шестеро новеньких лебедяток. Тато й мама Луї пробули літо в Канаді, де висиділи шестеро маленьких лебедяток, а восени всі восьмеро повернулися знову до озер Ред-Рок-Лейкс, де об’єдналися із торішнім виводком.
Якось-то після повернення Луї зупинився неподалік доглядач із мішком зерна. Луї, побачивши чоловіка, підплив до нього. Коли той висипав зерно й розрівняв на більшій площі, щоб більше птахів наїлося, Луї зняв свою дощечку й написав: «Дуже дякуємо!» І підніс дощечку чоловікові, щоб той прочитав. Доглядач був неабияк вражений.
— Агей! — вигукнув він. — Що ти за птах такий? Де це ти навчився писати?
Луї витер написане й написав: «У школі».
— У школі? — перепитав чоловік-зерновик. — У якій такій школі?
— «У звичайній, — написав Луї. — Мене вчила місіс Гаммербозем».
— Ніколи не чув про таку! — признався зерновик. — Але, певне, вона з біса мудра вчителька!
— «А вона така!» — написав Луї. Ця розмова з чоловіком, якого він бачив уперше, принесла велику радість Луї. Тут він переконався: хоча грифельна дощечка не допомогла йому налагодити спілкування з птахами, але вона таки придасться йому — для спілкування з людьми, бо люди вміють читати. Це його неабияк підбадьорило. То Сем Бівер подарував Луї дощечку як прощальний подарунок, коли юний лебідь зібрався покинути ранчо. Сем купив дощечку й крейдяного олівця на свої заощадження. І Луї вирішив, що завжди, хоч би куди закинула його доля в цьому світі, носитиме ці речі з собою.
А рознощик зерна засумнівався, чи то йому таке приверзлося, а чи й справді він бачив лебедя, який уміє писати слова на дощечці. То й надумався нікому нічого про це не розповідати, а то ще подумають: схибнувся розумом чоловік.
Весна для птахів — це пора, коли кожне шукає собі пару. Тепле п’янке весняне повітря будить дивні почуття у молодих лебедів. Самці починають помічати самиць. Гарцюють перед ними, показуючи: ось які ми молодці! Самиці й собі починають звертати увагу на самців, але удаючи, ніби вони взагалі нічого не помічають. Діють вони дуже сором’язливо.