— Це ж я пограбував крамницю! — розпікав він сам себе. — Я став злодієм! О, яка нещаслива доля для птаха такого прекрасного характеру й таких високих ідеалів! Чому, о чому я це вкоїв? Що штовхнуло мене на цей страхітливий злочин? Все ж моє дотеперішнє життя було бездоганне — просто взірець зразкової поведінки й правильного поводження. Від природи я ж такий законослухнянець! Чому, ох, чому ж я це скоїв?!
Та перегодом, коли він пролетів ще якусь відстань крізь вечорове небо, відповідь сама прийшла до нього. «Я скоїв це, щоб допомогти моєму синові! Любов до мого сина Луї штовхнула мене на це!»
А далеко позаду, в Біллінґсі, крилата новина якраз облітала місто. Це ж бо вперше в історії лебідь удерся до музичної крамниці й викрав сурму. Більшість громадян ну ніяк не хотіла в таке повірити. Видавець найбільшої місцевої газети послав до крамниці репортера, аби той усе оглянув і зарепортерував-зарепортажив. Репортер узяв у музичного крамаря інтерв’ю і вмить нашкрябав про ту подію дописа до рідної газети. Ось якого заголовка вліпив він до тієї своєї статті:
Кожен громадянин Біллінґса купив собі примірник іще гарячої газети й прочитав усе про ту надзвичайну подію. Всеньке місто тільки про неї й говорило, аж гуло. Хто вірив, а хто заявляв, що таке не могло статися, бо не могло статися ніколи. А власник крамниці, мовляв, усе те вигадав, аби прорекламувати зайвий раз своє підприємство. Але продавці крамниці наполягали, що воно й справді трапилося. І показували на кілька крапель крові на підлозі: неспростовний, мовляв, доказ.
Прибула поліція оглянути збитки й оцінила їх у дев’ятсот доларів. Поліція поспішила запевнити, що неодмінно знайде й арештує злодія, але вона розчаровано похнюпилася, коли дізналася, що злодій — птах. «Птахи — то особлива проблема! — сказав головний полісмен. — Мати справу з птахами непросто…»
А там, на озері в Ред-Рок-Лейкс, матінка Луї місця собі не знаходила, виглядаючи свого мужа-лебедя з вечірнього неба. Та ось і він! Наближається у споночілому небі… й щось несе? Так! Вона розгледіла: він несе в дзьобі сурму! На червоній стрічці сурму, почеплену на шию…
— Ну, — обізвалася вона, коли муж приводнився-приплесився, гальмуючи лапами по воді, — я бачу: ти таки втнув це!
— Атож, моя дорогесенька, — відповів лебідь. — Літав я швидко й далеко, пожертвував своєю честю й повернувся додому. А де ж Луї? Хочу негайно вручити йому його сурму.
— Та он він, сидить на ондатриній хатці, мріючи-мліючи про ту свою пустоголову юну особину, через яку голову втратив.
Тато-лебідь підплив до свого сина й виголосив «вручальну» промову.
— Луї! — заговорив він. — Я оце тільки повернувся з мандрівки до людських притулків. Відвідав велике місто, що бурхає-булькає життям і комерцією. А перебуваючи там, я підібрав подарунок для тебе, який оце зараз і вручаю тобі, з моїми любов’ю та благословенням. Оце, Луї, тобі сурма. Вона послужить тобі твоїм голосом — замінить той голос, яким Бог чомусь забув наділити тебе. Опануй її, Луї! Навчись на ній грати, нею розмовляти — і життя зробиться рівнішим, багатшим і веселішим для тебе! З допомогою цього горна ти зможеш нарешті кугукати, як і всякий інший лебідь-сурмач. Звуки музики наповнюватимуть наші вуха. Ти зможеш привертати до себе увагу тих юних лебідок, котрі тільки тобі любі. Опануй сурму — й ти зможеш виспівувати-вигравати пісні кохання для них, укладаючи в це мистецтво весь свій запал, усякий сюрприз і будь-яку тугу. Сподіваюся, Луї, що ця сурма принесе тобі щастя, нове й краще життя! Здобув я її, пожертвувавши власною честю й гордістю, але наразі не будемо розводитися про це. Одне слово: не мав я грошей, то взяв її за «так», не сплативши ні пенса. Це плачевно. Але найважливіше тут, щоб ти навчився грати на цьому інструменті!
Отак висловившись, старий тато-лебідь зняв сурму зі своєї шиї й почепив її на Луї — поруч із грифельною дощечкою та крейдяним олівцем.
— Носи ж на здоров’я! — додав іще. — Грай — на щастя! Хай ліси, і пагорби, й болота відгукнуться луною на музику твого юначого жадання!