Одначе нерозв’язаним лишалося велике питання: як так зняти зі скунсової голови бляшанку, щоб він не «пригостив» тебе своїми парфумами?
Звісно, кожен мав свою власну пропозицію.
Один запропонував: треба змайструвати лук і стріли, а до стріли прив’язати шворку. Потім слід стріляти в бляшанку, а коли стріла в ній застрягне, смик за шворку! І бляшанка зніметься зі скунсової голови. Ця пропозиція більш нікому, крім її автора, не припала до вподоби: забагато ж мороки!
Інший хлопець запропонував, щоб двоє видерлися на дерево, й один тримав би другого за ноги, а той другий висів би догори ногами, і коли скунс проходитиме попід тим деревом, то той, чиї руки теліпаються внизу, вхопиться за ту бляшанку й скине її! А якщо скунс і стрельне своїм смородом, то цього хлопця його смородова атака не зачепить, бо він же висить у повітрі! І цей проект більш нікому, крім його автора, не сподобався. А містер Брикл висловився категорично проти. Мовляв, пропозиція вкрай непрактична, ба навіть небезпечна, тож він такого нізащо не дозволить.
Третій хлопець запропонував узяти колоду, вимастити її клеєм, тож коли скунс стукнеться в ту колоду, так бляшанка до неї й прилипне! І ця пропозиція не викликала ентузіазму, а містер Брикл заявив, що взагалі не має в хазяйстві ніякого клею.
Поки всі вигадували всілякі способи, як порятувати тваринку, Сем Бівер спокійно пішов до свого намету. За кілька хвилин він повернувся із довгою жердиною і шматком волосіні. Сем прив’язав один кінець волосіні до тоншого кінця своєї тички, а на іншому краї волосіні зв’язав зашморг. Тоді виліз на дах ґанку, всівся там і попросив решту хлопців якнайдалі відійти від скунса.
А скунс весь цей час блукав наосліп довкола, б’ючись об різні речі. Це було прикре видовище.
Сем тримав свою тичку й терпляче вичікував, схожий на рибалку, що жде, поки «клюне». Та ось скунс приблукав до Семового ґанку. Сем дотягнувся до звірятка своєю тичкою, накинув зашморг на бляшанку й різко сіпнув. Зашморг тісно зашморгнувся, і бляшанка зіскочила зі скунсової голови. Коли ж це сталося, скунс обкрутнувся на місці й видав залп — просто в містера Брикла! Директор відскочив, спіткнувся і впав. А хлопці, мов несамовиті, ще завзятіш затанцювали, затискаючи собі носи. Скунс утік собі в ліс. Містер Брикл підвівся, обтрусився. У повітрі розлився скунсів сморід. Смердів тепер і містер Брикл.
— Вітаю, Семе! — сказав містер Брикл. — Ти врятував дике звірятко й подарував «Кукускусу» чудовий струмінь диких парфумів. Я певен: усі ми надовго запам’ятаємо цю смердючу подію. І я не знаю, як нам узагалі її забути!
— Ку-гуу! — піднявши свою сурму, проголосив Луї. Озеро відгукнулося відлунням цього сигналу. По всьому табору повітря просякло густим, багатющим мускусним духом скунсового секрету. Хлопці все танцювали-витанцьовували, затискаючи носи пальцями. Дехто хапався за живіт і згинався в три погибелі, удаючи, ніби блює.
І тоді містер Брикл оголосив, що якраз пора для ранкового купання.
— Поплаваєм, а повітря тим часом і очиститься! — сказав він і подався до свого котеджу перевдягтися.
Після підобідку таборяни розходилися по наметах перепочити. Хто читав книжку, хто писав листа додому, скаржачись батькам, яке препаскудне тут харчування. Решта просто валялася на своїх койках та базікала. Якось-то під час такого перепочинку хлопці з Ренетового намету почали глузувати з його імені.
— Ренете Скіннере! — розпочав один хлопець. — І де ти доп’яв таке дурне ім’я: Ренет?
— Мені його дали батьки! — відповів Ренет.
— А я знаю, що означає це його яблучне ім’я! — вихопився інший. — Воно означає Кислий Ренет, тобто він — Кисло-Ренетний Скіннер!
Решта хлопців зареготали й почали скандувати:
— Кислий Ренет! Кислий Ренет! Кисло-Ренетний Скіннер!
— Тихо! — гаркнув староста намету.
— Не бачу тут нічого смішного, — захищався Ренет Скіннер.
— Та ні: його справжнє ім’я не Кислий Ренет — прошепотів ще один хлопець. — Його звати Червивий Ренет! Червивий Ренет Скіннер!
Ця версія викликала вибух верескливого реготу.
— Тихо! — знову гаркнув наметовий староста. — Я хочу, щоб у цьому наметі запанувала тиша! Дайте Ренетові спокій!
— Дайте Гнилому Ренетові спокій! — прошепотів ще хтось. І дехто з хлопців-пересмішників мусив накрити голову подушкою, аби староста не почув хихотіння.