А Луї, зачувши таке, поплив поруч човна і, взявши дзьобом крейдяного олівця, написав: «Саме так мене й звати!»
— Гей, люди, а що ви про це скажете? — загукав той хлопець. — Цей лебідь може ще й писати! Луї — письменний лебідь! Привітаймо ж його всі!
І всі пасажири голосно привітали такого незвичайного виконавця. А Луї усе плив попереду, човен — за ним. Повільно й граційно човен обпливав острів, а Луї тим часом виконував на сурмі «Ніжно в душі…»
Стояв гарний вересневий ранок, трохи туманний і теплий. На деревах уже затепліли звичайні осінні барви. Потім Луї заграв «Старенька річко…»
Коли ж Човен-Лебідь пришвартувався до причалу, там уже вишикувалася довжелезна черга на наступні плавання. Бізнес ураз підскочив угору. Хутенько спорядили й ще одного екскурсійного човна, аби задовольнити прагнення публіки. Всім забажалося проїхатися на Човнах-Лебедях слідом за справжнім, живим лебедем, що і звався сурмачем, і ще й на сурмі грав! Це стало найбільшою подією Бостона за хтозна скільки часу. Людям подобаються дивні події та надзвичайні пригоди, тож атракціон Човен-Лебідь, де перед вів сурмач Луї, несподівано став найпопулярнішою розвагою на весь Бостон.
— Ми взяли тебе на роботу! — ощасливив Луї повідомленням Човняр, коли юний лебідь-сурмач вичалапав на берег. — Завдяки твоїй грі на сурмі я можу подвоїти мій прибуток. Можу потроїти. Почетверити! Поп’яте… я можу… можу… пошестерити його! Але, так чи інак, ти маєш постійну роботу.
Луї підніс йому свою дощечку: «А яка ж буде мені платня?»
Човняр задивився на юрби, що прагнули потрапити на борт Човна-Лебедя.
— Сто доларів на тиждень, — сказав він. — Щосуботи я виплачуватиму тобі по сто доларів, якщо ти постійно пливтимеш поперед моїх човнів і гратимеш на своєму горні. По руках?
Луї кивнув головою на знак згоди. Підприємець був задоволений, але він не все розумів.
— Якщо моє запитання не буде надто нескромне, — заговорив іще Човняр, — чи не пояснив би ти мені, чому тобі так потрібні гроші?
«Всім вони потрібні», — ухильно відповів Луї на дощечці.
— Ну, я це знаю, — погодився Човняр. — Усі люди люблять гроші. Це шалений світ. Але ж мені цікаво знати, навіщо лебедеві потрібні гроші? У тебе під ногами повно любої тобі їжі: пірни та й тягни собі смаковиті рослини з дна озера. Нащо тобі ті гроші?
Луї витер дощечку й написав: «Я в боргу». І тут він згадав і бідолашного свого батька, що викрав сурму для любого свого сина, і сіромаху-крамаря з Біллінґса, якого не тільки пограбували, а ще й вітрину йому розтрощили. Луї ні на мить не засумнівався: він мусить, мусить і далі заробляти гроші, аж поки зможе нарешті оплатити свій борг.
— Окей! — мовив Човняр, а тоді звернувся до натовпу: — Цей лебідь каже, що заробляє на виплату боргу. Тож усі на борт і в наступне плавання!
І заходився продавати квитки. Мав той Човняр кілька човнів, і всі вони були приподібнені до образу лебедя. Дуже швидко всі човни наповнилися народом — гроші потекли до каси рікою.
Цілий день усі Човни-Лебеді кружляли озером, возячи свій вантаж щасливих людей, серед яких дуже багато було дітей. А Луї так грав на своїй сурмі, як іще ніколи досі в житті. Йому подобалася його робота. Любив він приносити втіху людям. І любив музику. Човняр був страшенно задоволений.
Коли день скінчився й човни обійшли своє останнє коло, Човняр підійшов до Луї, що стояв на березі й давав лад своїм речам, щоб кожна красувалася на належному місці в нього на грудях.
— Ти чудесно попрацював! — похвалив диво-лебедя Човняр. — Хороший ти лебідь. Шкода, що ти не прибився до мене ще раніше. Ну, а зараз… де ти гадаєш перебути ніч?
«А тут, на озері», — відповів Луї.
— Ну, як на мене, то це не зовсім безпечно, — з тривогою в голосі застеріг лебедя-сурмача Човняр. — Страшенно багато людей зацікавилося тобою. І через них тобі може бути клопіт. Хлопчаки чіплятимуться, дошкулятимуть. Непевні, як на мене, ті люди, що никають поночі цим парком. Тебе можуть викрасти! А я не хотів би втратити тебе. Я міг би повести тебе через вулицю до готелю «Ріц Карлтон», зняти тобі кімнату на ніч. Готель чистий, і їжа там добра. Так буде безпечніш. Ну, і я матиму певність, що вранці ти з’явишся на роботу.
Луї така ідея не дуже припала до смаку, але він погодився на готель. Подумав: «Ну, я ж досі ще ні разу не ночував у готелі — може, то буде цікаво?» То й закрокував поруч із підприємцем. Вони перейшли парк, перетнули Арлінґтон-стріт і ввійшли до вестибюля «Ріцу». Позаду лишився довгий і стомливий день, але Луї приємно було усвідомлювати, що він має добру роботу — що може працею музиканта заробляти в Бостоні гроші.