Розділ 15
Ніч у готелі «Ріц»
Коли адміністратор «Ріцу» вздрів, як до вестибюля заходить Човняр у товаристві величезного білосніжного лебедя з чорним дзьобом, це йому зовсім не сподобалось. Адміністратор був дуже охайно, просто елегантсько вбраний чоловік із дбайливо прилизаною чуприною. Човняр хоробро підступив до його стола.
— Я хотів би зняти на цю ніч номер на одну персону — для ось цього мого приятеля! — заявив Човняр. Адміністратор похитав головою.
— Жодних птахів! — відповів він. — «Ріц» — не прихисток для птаства.
— А знаменитостей ви ж приймаєте, прихищаєте? — запитав Човняр.
— Аякже! — запевнив адміністратор.
— Ви б прийняли Ричарда Бертона й Елізабет Тейлор, якби вони забажали у вас переночувати?
— Звісно! — відказав клерк.
— І королеву Єлизавету прийняли б, чи не так?
— Авжеж.
— Окей! — мовив Човняр. — То оцей мій друг якраз і є знаменитість. Він — славетний музикант. Сьогодні він учинив справжню сенсацію в Міському саду. Ви не могли не чути, який неподалік від вас коївся гармидер. Це — Лебідь-Сурмач, що грає, як великий Армстронг!
Адміністратор зміряв Луї підозріливим поглядом.
— А цей ваш лебідь має якийсь багаж? — поцікавився він.
— Багаж? — вигукнув Човняр. — Та ви подивіться на нього! Пригляньтеся, які в нього солідні речі!
— Ну, не знаю, — протягнув адміністратор, розглядаючи набутки Луї: його сурму, торбинку з грішми, грифельну дощечку, крейдяного олівця й медаль за врятоване життя. — Птах є птах. Звідкіля мені знати: може, в нього є воші? «Ріц» не приймає осіб із вошами.
— Воші? — обурено ревнув Човняр. — Та чи ви в житті своєму бачили чистішого гостя? Подивіться на нього! Він просто бездоганний!
Тут Луї підніс адміністратору свою дощечку, де написав: «Вошей не маю».
Адміністратор витріщився вражено. Він уже почав піддаватися.
— Знаєте, я маю бути обачливим, — сказав він Човняреві. — От ви запевняєте, ніби він — знаменитість. А звідкіля мені знати, чи славетна він постать? Може, ви просто дурите мене, посилаючись на вигадки?
І саме цієї миті до вестибюля ввійшли три дівчини. Вони захихотіли, аж запищали від захвату. Одна з них показала пальцем на Луї.
— Он він! — вереснула вона. — Он він, славетний музикант! Я візьму в нього автограф.
І дівчата підбігли до Луї. Верескуха простягла йому блокнотика й олівця.
— Чи можу я мати ваш автограф? — попрохала вона.
Луї узяв дзьобом олівця. Дуже каліграфічними літерами він вивів у записнику: «Луї».
Ще трохи писку, хихотіння, й дівчатка шугнули геть. Адміністратор тільки споглядав усе те мовчки.
— Ну, ви бачили? — напирав Човняр. — То знаменитість він чи ні? Адміністратор завагався. Він уже майже змирився з думкою, що, мабуть-таки, доведеться надати Луї кімнату.
І тут Луї сяйнула чудова ідея. Він підняв сурму й почав виводити мелодію давньої пісні «Готелик старий»:
І як же гарно виспівувала його сурма! Гості, що саме переходили через вестибюль, стали й заслухались. Заслухався й адміністратор, спершись ліктями на свій стіл. Продавець із газетного кіоску підвів погляд — уже й цей слухає. Люди, що сиділи поверхом вище у кімнаті відпочинку, поставили свої коктейлі на столи й заслухались. Коридорні поставали й повитріщались, наслухаючи. На кілька хвилин, поки Луї виконував мелодію, все завмерло у вестибюлі. Цей юний лебідь зачаровував усіх, хто тільки не був глухий. Навіть покоївки покидали свою роботу в спальнях, аби послухати чарівну музику. Це був момент чистих чарів. Коли залунали останні рядки пісні, всі, хто знав слова, почали тихо підспівувати:
— Ну, і як вам це? — усміхаючись, запитав Човняр адміністратора. — Музикант цей лебідь чи ні?
— Так, він гарно грає на сурмі, — визнав адміністратор. — Але є й ще одне запитання, яке я мушу поставити, хоч і незручне воно. Як щодо його особистих звичок? Чи не зробить він із кімнати стайню? Актори неохайні, а музиканти — ще гірші! Я ж не можу дозволити величезному птахові зайняти одне з наших ліжок, бо тоді ми ще випадемо з бізнесу. Інші гості можуть поскаржитися.
«Я сплю у ванні, — написав Луї на дощечці. — Ліжка не чіпатиму».
Адміністратор переступив з ноги на ногу.
— А хто оплатить рахунок? — запитав він.