— Я оплачу, — відказав Човняр. — Рано вранці завтра, коли Луї буде пора виписуватися від вас, я вже буду тут.
Більше адміністратор не міг уже придумати жодної підстави, щоб не дозволити лебедеві поселитися в готельному номері.
— Дуже добре! — сказав він. — Розпишіться, будьте ласкаві, ось на цьому бланку!
І вручив Луї перо й бланк.
Луї написав:
Лебідь Луї
Верхнє озеро, Ред-Рок-Лейкс,
Монтана
Адміністратор перечитав написане й лишився нарешті начебто задоволений. Тоді він покликав коридорного й вручив йому ключа.
— Проведи цього джентльмена до його номера! — звелів він.
Луї поскидав із себе свої речі: медаль, сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця й торбинку з грішми — і передав усе це коридорному. Удвох вони рушили до ліфтів.
— На добраніч, Луї! — попрощався Човняр. — І будь готовий із самого ранку взятися до роботи!
Луї кивнув головою. Двері ліфта відчинилися. «Сюди, сер!» — запросив коридорний. Вони увійшли в ліфт, зачекали, поки зачиняться двері. Повітря було насичене густим духом парфумів. Луї стояв, не ворушачись. Потім відчув, як кабіна почала підйом. Ліфт зупинився на сьомому поверсі, й коридорний привів Луї до його номера, відімкнув двері й запросив гостя досередини.
— Ось ви і в своїй кімнаті, сер! — сказав він. — Відчинити вам вікно?
Коридорний поклав багаж Луї, увімкнув кілька лампочок, відчинив вікно й поклав ключа на туалетний столик. А тоді став і чекає.
«Здається, він хоче отримати чайові!» — здогадався Луї. То підійшов до своєї торбинки з грішми, ослабив зашморг і дістав долар.
— Дуже дякую! — сказав коридорний, беручи долара. Тоді вийшов, тихо причинивши за собою двері. Нарешті Луї лишився сам-один — один у номері готелю «Ріц».
Досі молодий лебідь жодного разу ще не ночував у готелі — та ще й сам-один. Спочатку він походив скрізь, вмикаючи й вимикаючи то тут, то там світло, усе обдивляючись. У шухляді письмового стола знайшов кілька аркушів поштового паперу з надрукованими вгорі словами:
Почуваючись брудним і спантеличеним, Луї пішов до ванної кімнати, заліз у ванну, завісився шторою і прийняв душ. Це принесло йому полегшення, нагадавши про ті водяні побоїща, які влаштовував він зі своїми братами й сестрами. Поводився обачно, стараючись робити так, щоб вода не випліскувалася за межі ванни. Покінчивши з цією процедурою, трохи постояв, милуючись матою на підлозі ванної кімнати й чистячи собі пір’я. А тоді відчув голод.
На стіні в спальні він знайшов кнопку з підписом ОФІЦІАНТ. Луї приклав дзьоба до кнопки й добряче натис. За кілька хвилин пролунав стукіт у двері, й зайшов офіціант. Він був вишукано вбраний і намагався ніяк не виказати свого подиву, заставши в номері не людину, а лебедя.
— Можу я вам щось подати? — запитав він.
Луї схопив свого олівця й написав на дощечці: «Дванадцять сандвічів із водяним крес-салатом, будь ласка!»
Офіціант трохи поміркував.
— Ви чекаєте гостей? — запитав він.
Луї похитав головою.
— І ви хочете аж дванадцять сандвічів із крес-салатом?
Луї кивнув головою.
— Гаразд, сер, — погодився офіціант. — А ви їх бажаєте з майонезом?
Луї не знав, який на смак той майонез, але швидко зміркував, як бути. Витер дощечку й написав: «Один — з. Одинадцять — без».
Офіціант уклонився і вийшов. Повернувся він за півгодини. Закотив до кімнати столика, поклав на стільницю величезну тацю з крес-салатовими сандвічами, а ще — тарілку, ножа, виделку, ложку, сіль і перець, склянку води й гарно складену льняну серветку. А ще ж була там і така страва, як масло: кілька шматочків масла, вкритих товченим льодом. Офіціант усе гарненько спорядив-аранжував, а тоді вручив Луї чек — на підпис. Ось що звіщав той чек:
12 крс-слт сандвічів: $18.0.
«Боже мій! — подумав Луї. — Який дорогий цей готель! Хоч би Човняр не збожеволів завтра вранці, коли побачить чек за сьогоднішню мою вечерю!»
Але він позичив олівця в офіціанта й підписав чек: «Лебідь Луї».
Офіціант забрав чека, але не пішов: чогось чекав.
«Ага, чайових хоче!» — здогадався Луї. Тож він знову розшнурував свою грошову торбинку, добув два долари й вручив офіціантові, який подякував лебедеві, знову вклонився і вийшов.
Довга лебедина шия і тут виручила її власника — столик виявився якраз потрібної для Луї висоти. А стілець — навіщо лебедеві стілець? Повечеряв стоячи. Скуштував намащений майонезом сандвіч і переконався: майонез йому не до вподоби. Потім обережно пороз’єднував усі сандвічі. Бо ж насправді хотів він тільки водяного крес-салату. Скибки хліба поскладав у два охайні стовпчики, весь крес-салат вигорнув собі на тарілку й смачно повечеряв. До масла він і не доторкнувся. Чим запити? Знехтувавши склянку води, почалапав у ванну кімнату, набрав миску холодної води та й напився. Тоді взяв серветку, витер дзьоба й закотив столика в куток, щоб не стояв на дорозі. О, тепер усе воно куди краще!