Нарешті й справді настав вечір. Ось і дев’ята вечора. Луї подався на роботу — поїхав у таксі. Зоосад затих, завмер. Усі відвідувачі давно розійшлися, роз’їхалися по своїх оселях. Багато тварин уже спало чи дрімало-кимарило. Але декотрі з них: великі котячі, єнот, панцерник, — що поночі виходять на роздобутки, — занепокоїлись, зашастали, скрадаючись. Темрява огорнула Пташине озеро. Більшість водоплавних птахів позакладали голови собі під крило та й поснули. В одному кінці озера вже спали троє полонених лебедів: Цікавість, Радість й Апатія. А Серена, прекрасна Серена, вже бачила сни біля острова. Її довга біла шия була зграбно вигнута назад, а голова спочивала під м’яким пір’ям її крила.
Луї повернувся з роботи додому о другій годині ночі. Він перелетів через паркан і тихо, майже безшелесно, плюхнувся у воду близенько від Серени. Заснути-поспати й не спробував. Ніч була погожа, нічне повітря — свіже-цілюще, як те часто буває перед Різдвом. По небу нескінченними вервечками плинули кудись хмари, раз-у-раз затуляючи зорі. Луї дивився на хмари, дивився на Серену, як вона спить, і чекав ранку: годину за годиною, годину за годиною…
Та ось нарешті на сході засірів світанок. Скоро, скоро заворушаться птахи й інші істоти — небавом тут буде й сам ясний ранок!
«Ось вона, моя мить! — подумав Луї. — Настала та хвиля, щоб мені розбуркати, розбудити мою щиру любов!»
Він зайняв місце перед Сереною. Тоді підніс сурму до уст. Голову він відкинув назад, щоб горн був трохи піднятий до неба, яке помалу розвиднялося.
І заграв своєї пісні.
«Прекрасний Сновидче! — грав Луї. — Прокинься мені!»
Перші три-чотири ноти він програв тихо. Але помалу, в міру того, як пісня плинула далі, розгорталася, вона й гучнішала — і водночас дедалі яскравіше ясніло на сході крайнебо.
Кожна нота лунала ясно — мов самоцвіт проти світла. Досі ще ні разу сурма Луї не лунала на світанні в зоосаді. Її мелодія немовби заповнювала, заполонювала цілий світ будинків, тварин, дерев, кущів, стежок, лігв і кліток. Сонні ведмеді, дрімаючи у своєму гроті, понасторочували вуха. Лисиці, ховаючись у своїх норах, дослухалися до милого-сонливого звучання сурми на світанку дня. Зачули мелодію і великі коти — леви у Лев’ячому будинку. А в Мавп’ячому домі зачудовано слухав пісню старий бабуїн.
Зачув пісню бегемот-гіпопотам, почув навіть тюлень у своїй цистерні. Розчув її й сірий вовк, і як у своїй клітці. Борсук, єнот, коаті з хвостом-бубликом, скунс, ласиця, видра, лама, одногорбий верблюд-дромадер, білохвостий олень — усі почули пісню, подослухалися до неї, нашорошивши вуха. І кріль, і куду почули. Бобер почув, і змія розчула, дарма що не має вух. Малий кенгуру-валабі, опосум, мурахоїд, панцерник, павич із павою, голуб, птах-альтаночник, какаду, фламінго… — всі почули, всі усвідомили, що діється щось надзвичайне.
Філадельфійці, прокидаючись зі сну в спальнях, де були відчинені вікна, також ту сурму зачули. Одначе жоден, хто чув цю пісню, не додумався, що то була мить тріумфу юного лебедя, який мав дефект мови й подолав його.
Але Луї не думалося про його величезну й невидиму аудиторію тварин і людей. Розумом і душею він-бо линув не до ведмедів та буйволів, не до казуарів, ящірок, яструбів і сов, та ще людей у їхніх спальнях. Розумом і душею він звертався до Серени, його обраниці-лебідки, Прекрасної Сновидиці. Грав він для неї — тільки для неї, єдиної в цілому світі.
А вона прокинулася від найперших, найтихіших гуків його сурми. Серена підвела голову, помалу випростуючи шию, аж поки голова її опинилася на повній своїй висоті. Те, що вона уздріла, вразило, приголомшило її. Бо очі її відкрилися просто на Луї. Спочатку юна лебідка не могла навіть пригадати, де ж це вона перебуває. Просто поперед себе вона побачила вродливого молодого лебедя, самця гарної, шляхетної тілобудови. До свого дзьоба той прикладав якусь чудернацьку штуку-знадібку — щось таке, чого Серена зроду не бачила. І з того химерного знаряддя виходили такі трепетні звуки, які змусили її аж затремтіти від радості й любові. І в міру того, як усе гучніше линула пісня, як усе яскравіше грало на небі світло, вона все дужче — вже безнадійно! — закохувалася в того хороброго сурмача, котрий насмілився розбудити її, вирвати зі снів. Нічні сни де й поділися. Нові сни — мрії дня — наринули на неї. Серена усвідомлювала: це ж її пойняли якісь такі почуття, котрих вона досі ще й не зазнавала: почуття захвату, екстазу й зачудування.