— Отже, ти — Сем Бівер, — сказав Начальник, коли Сем підійшов до його стола. — І яка ж мета твого прибуття?
— Захистити свободу, — відповів Сем. — Почув я, що ви маєте намір відщипнути кінчик крила одній лебедиці. Я прийшов попросити вас: не робіть цього!
Сем сів, і вони двоє проговорили цілу годину. Хлопець запевнив Пташиного Начальника, що Луї — його, Сема, давній друг. Розповів, як він майже три роки тому натрапив у Канаді на лебедине гніздо; як Луї прийшов на світ зовсім безголосий; як Луї ходив до школи в Монтані, де навчився читати й писати; як батько Луї, старий лебідь, украв сурму в музичній крамниці… а ще розказав про табір «Кукускус» і про Човнів-Лебедів у Бостоні.
Пташиний Бос слухав хлопця дуже уважно, хоч і не певен був, чи варто вірити бодай одному слову з усієї тієї дивної оповіді.
Потім Сем виклав свою пропозицію: дозволити Серені вільно покинути зоосад, не примушуючи її до життя у неволі. Й додав, що це обернулося б вигодою для зоосаду, бо щоразу, коли їм тут потрібен буде молодий лебідь-сурмач, Луї віддасть їм котресь зі своїх лебедят. Пташиний Начальник був просто зачарований.
— І ти хочеш сказати, що їхав-летів сюди, з Монтани до самої Філадельфії, аби тільки виручити якогось птаха?
— Так, сер, — відповів Сем. — Я хоч куди подамся, аби виручити птаха. До того ж Луї — це особливий випадок. І він мій давній друг. Ми з ним разом ходили до однієї школи. Ви ж погодитеся зі мною: Луї — неабиякий птах!
— Що правда, то правда, — погодився Пташиний Начальник. — Його концерти по недільних надвечір’ях збирають більше відвідувачів до зоосаду, ніж будь-коли й будь-що інше. Мали ми горилу, на ім’я Бамбу. А тепер його немає, помер. Бамбу був великий, але Луї збирає ще більші юрби, ніж збирав колись Бамбу. Так, ми маємо морських левів, що збирають великі юрби, але нічого такого, що могло б дорівнятися до Луї, коли він грає на тому своєму горні по недільних надвечірках. Люди просто шаленіють. Та й для тварин музика є добро — вона заспокоює їх, і вони забувають прикрощі дня. І мені бракуватиме Луї, коли він полетить від нас. Весь зоосад страшенно тужитиме за ним. Хотів би я, щоб він лишився, а разом із ним була б і його наречена, — це було б просто чудово!
— Луї затужить у неволі — й помре, — відказав Сем. — Він не може без диких місцин — без озерець, боліт, осоки, рогози, косиків-червонокрильців навесні, жаб’ячих концертів, пугукання сича вночі… Луї іде за своєю мрією. Ми всі повинні йти за своєю мрією. Будьте ласкаві, сер! Відпустіть Серену! Будьте ласкаві: не обтинайте їй крила!
Пташиний Бос опустив погляд. Задумався він про маленькі озерця в диких пущах, про барви комишів-очеретів, про чудні звуки ночі та жаб’ячі концерти. Задумався і про лебедині гнізда, й про яйця та висиджування їх, і про маленьких лебедят, що, вишикувавшись вервечкою, ступають слідом за своїм татом. Згадалися йому й ті мрії, що мріялися йому замолоду.
— Гаразд! — раптово мовив він. — Серена може летіти собі. Ми не обтинатимемо їй кінчика крила. Але як я можу бути певним, що Луї віддасть мені своє юне лебеденя-сурмаченя, коли воно буде мені потрібне? Звідки мені знати, чи він чесна особистість?
— Він — птах честі! — запевнив Начальника Сем. — Коли б він не був чесний та вірний своєму слову, він би не став завдавати собі клопоту тим, щоб шукати заробітки й зрештою таки заробити купу грошей, аби відшкодувати крамареві за сурму, яку його батько-лебідь, заради свого німого сина, був поцупив із музичної крамниці!
— І скільки ж, до речі, надбав Луї тих грошей? — поцікавився Пташиний Бос.
— А надбав він чотири тисячі шістсот дев’яносто один долар і шістдесят п’ять центів, — повідомив Сем. — Саме стільки ми з ним нарахували кілька хвилин тому. Перші сто доларів він заробив у таборі «Кукускус» за те, що програвав по три сигнали на день для хлопців, і з них він потратив шістдесят центів на поштові марки. Тож у Бостон він прибув із дев’яносто дев’ятьма доларами й сорока центами. Потім Човняр заплатив йому за тиждень праці сто доларів, але три долари він витратив на чайові у готелі, де перебув одну ніч. Тож коли він прибув до Філадельфії, в його калитці налічувалося сто дев’яносто шість доларів і сорок центів. Нічний клуб платив йому по п’ятсот доларів за тиждень протягом десяти тижнів роботи, що дало суму в п'ять тисяч доларів, однак він мусив виплатити своєму агентові десять відсотків із тих п’яти тисяч, а ще він витратив сімдесят п’ять центів на кілька нових крейдяних олівців і чотири долари на телеграму, яку надіслав мені. Отож загальна сума того, що в нього лишилося, становить чотири тисячі шістсот дев’яносто один долар і шістдесят п’ять центів. Таки чимала сума, як для птаха!