Дописавши свого вірша, Сем лишив його на письмовому столі Пташиного Начальника.
А рано вранці, задовго до того як працівники зоосаду поприбували на свої робочі місця, Сем на літаку покинув Філадельфію. Хлопця до летовища супроводжували двоє лебедів: Луї і Серена. Вони хотіли помахати йому крильми на прощання. А ще вони надумали, з цієї нагоди, й собі негайно покинути Філадельфію та й повернутися до рідної Монтани. Коли працівники летовища вгледіли двох великих білих птахів на злітній смузі, зчинилася жахливо-перелякана метушня. Диспетчери з контрольної вежі надіслали застережні повідомлення пілотам бортів, що прямували до Філадельфійського аеропорту. Працівники наземних служб юрбами висипали з будівель і з галасом кинулися до Луї й Серени, щоб прогнати їх геть. Сем якраз сидів під вікном у своєму літаку й спостерігав усю ту шамотню.
Тут Луї ухопив свою сурму.
«Геть летимо, — заграв він, — у дику ту блакить!»
Ті суремні гуки пролунали на все летовище й всіх-усіх налякали. «Ку-гуу! Ку-гуу!» — просурмив Луї. Тоді облишив інструмент і почав свій розгін по злітній смузі, а слідом за ним помчала й Серена. І саме тоді злетів, якраз супроти вітру, й Семів літак. Двоє лебедів полетіли поруч літака. Вони здійнялися у повітря швидше за літак і встигли набрати чималу швидкість. Сем махав їм рукою у вікно. Медаль Луї за врятоване життя яскраво виблискувала у промінні ранкового сонця. Літак здіймався дедалі вище. Десь так само швидко набирали висоту й Луї із Сереною.
«До побачення, Філадельфіє! — подумки попрощався Луї. — До побачення, Пташине озеро! До побачення, нічний клубе!»
Та ось літак, набравши ще більшої швидкості, почав переганяти двох лебедів. Лебедине подружжя все більше відставало. Ще якусь хвильку прямували й вони на захід, слідом за Семовим літаком. А тоді Луї дав знак Серені, що ось зараз він змінить курс. Крен, віраж ліворуч — і вже він узяв напрям на південь. «Полетимо додому південним шляхом, не поспішаючи, щоб більше надивитись!» — подумки мовив сам собі.
То так вони й зробили. Все на південь летіли лебеді, через Меріленд і Вірджинію. І далі все так само на південь — через обидві Кароліни, Північну й Південну. Перепочили ніч у Ємассі, надивившись на кремезні дуби й бороди моху, що звисали з гілля. Потім перевідали великі болота Джорджії, де побачили алігатора й послухали, як співає пересмішник. Далі перелетіли через Флориду й декілька днів перебули в заболоченій заплаві, де на кедрах стогнуть голуби й на осонні шастають крихітні ящірки. Тоді звернули на захід — до Луїзіани. А вже потім звернули на північ, до своєї домівки — до рідного Верхнього озера, до Ред-Рок-Лейкс.
І яке ж то мало бути тріумфальне повернення! Коли Луї покидав Монтану, не мав він ані цента за душею. А тепер він був ого який багатий! Тоді, коли він покидав домівку, ніхто в світі його не знав. А тепер він був славетний виконавець! Тоді лебідь Луї був геть самотній, а тепер він мав он яку гарну дружиноньку під боком — кохану лебідку Серену! Груди йому прикрашала медаль за врятоване життя, легіт колихав його неоціненну сурму, а в калитці лежав капітал — зароблені тяжкою працею гроші. Він досяг усього, по що вирушав тоді. Досяг усього того лише за кілька коротких місяців!
А ще тепер він мав волю — таке розкішне відчуття волі! І мав любов-кохання — таке чудо!
Розділ 20
Біллінгс
Ясного-погідного січневого дня Луї і Серена повернулися додому — на озера Ред-Рок-Лейкс. Із-поміж тисяч водоплавних птахів вони хутко вишукали свою рідню: батьків, та матерів, та сестер, та братів. Ну й галасливе ж то було повернення! Всі забажали привітатися одночасно. Ку-гуу, ку-гуу, ку-гуу!.. Нарешті блукальці повернулися до рідної домівки.