До озерця хлопчик наближався обережно, з біноклем на грудях. Було все ще трохи за сьому ранку, сонце ще не припікало, й повітря було прохолодне, але таке духмяне, просто чудо. Дійшовши до своєї колоди, Сем умостився на неї й приклав бінокля до очей. Збільшувальні лінзи створювали такий ефект, ніби лебедиця на гнізді сидить лише за кілька кроків від нього. Вона не ворушилася. Лебідь плавав поруч. Обидва великі птахи дослухалися й чекали. Обоє вони побачили Сема, але вони не мали нічого проти його присутності — навпаки, їм це навіть подобалося. Одначе Семів польовий бінокль їх неабияк здивував.
— Чогось у хлопчика сьогодні такі величезні очі! — шепнув лебідь лебедиці. — Вони в нього незмірно великі!
— А я гадаю, то в нього не очі великі, а просто такі окуляри для далини — далекогляди, — пояснила лебедиця. — Я не знаю напевне, але, мабуть, коли дивитися через ті польові окуляри, усе побачене здається ближчим і більшим.
— А що, ті його окуляри можуть показати мене ще більшим, ніж я є насправді? — з надією запитав лебідь.
— Гадаю, що так, — відповіла лебедиця.
— Ну, як подумати, то це мені подобається, — сказав лебідь. — О, ще й як подобається! Можливо, ті хлопцеві далекогляди можуть показати мене не тільки більшим, а й ще граційнішим, ніж я є насправді. Як ти гадаєш?
— Може, воно й так, — відповіла дружина, — але навряд чи. Краще б ти не був аж таким дуже граційним, а то ще завадить. Знаєш, ще в голову вдарить! Надто вже ти марнославний птах.
— Та всі лебеді марнославні, — виправдався лебідь-муж. — Бо ж лебеді й мають почуватися гордими та граційними. На те ми й лебеді!
Сем не міг зрозуміти, про що говорять двоє лебедів. Він тільки й знав: вони розмовляють, і серце йому калатало від самої думки, що це ж він слухає їхню розмову! Хлопчик був задоволений тим, що ці двоє великих птахів приймають його товариство серед цієї дикої пущі. Він тішився повнотою щастя.
Коли ранок став у розповні й сонце викотилося на небо, Сем знову подивився у свій бінокль, сфокусувавши його на гнізді. Й нарешті вгледів те, заради чого прийшов сюди: малесенька голівка виткнулася з-під маминого пір’я — голівка новонародженого лебедя-сурмача! Ось маля видряпалося на край гнізда. Сем роздивився його сірі голівку й шию, все тілечко, вкрите м’яким пухом, жовті ніжки, лапки з перетинками для плавання. Небавом виткнулося й ще одне лебедятко. Потім іще одне. Потім перше знов увертілося в мамине пір’я, щоб зігрітись. Згодом одне спробувало вилізти мамі на спину, але мамине пір’я виявилося надто слизьким, тож маля ковзнуло додолу й затишненько влаштувалося у мами під боком. А мама-лебедиця просто сиділа та й сиділа собі, тішилася дітками-лебедятами, спостерігаючи, як вони помалу розминають свої ніжки.
Так спливла година. А тоді одне лебедятко, сміливіше за інших, покинуло гніздо й гайнуло перевальцем по бережку маленького їхнього острівця. Коли ж це сталося, мама-лебедиця негайно підвелася. Вона вирішила: настав час повести діточок у воду.
— Всі за мною! — звеліла вона. — І тримайтеся разом! Уважно стежте, що я робитиму. І ви робіть те саме, що й я. Плавати — це легко!
— Одне, двоє, троє, четверо, п’ятеро! — полічив лебедяток Сем. — Одне, двоє, троє, четверо, п'ятеро! П’ятеро лебедят — і це така правда, як і те, що я живу на світі!
А лебідь, як уздрів, що його дітки дибають до води, відчув, що має вчинити щось батьківське. І виголосив перед ними цілу промову.
— Ласкаво прошу до озерця й сусіднього болітця! — запросив він свою малечу. — Ласкаво прошу в світ, у якому є оце самітне озерце, оце пречудесне болото, таке дике й незіпсуте! Ласкаво прошу до сонечка й затінку, до вітру й погоди! Ласкаво прошу до води! Вода — то рідна стихія лебедів, і ви в цьому хутко й переконаєтесь. Плавати — це для лебедя так само легко, як і дихати. Ласкаво прошу до небезпек, яких ви маєте остерігатися: лихого лиса з його скрадливою ходою та гострими зубами, підступної видри, що так і старається підпливти знизу й хап тебе за ніжку! А ще — скунса-смердючки, що виходить полювати ввечері й ховається в тінях. А ще — койота, хижого мисливця, що люто виє і ще більший за лиса. І стережіться свинцевих кульок, що лежать на дні всіх озер-ставків, куди вони попадали, випущені з мисливських рушниць. Не ковтайте їх — вони вас отруять! Будьте пильні, дужі, хоробрі, граційні — і завжди йдіть слідом за мною! Ось зараз я попливу вперед перший, а ви — за мною, одне за одним, низкою-вервечкою! А ваша віддана вам матінка захищатиме вас іззаду. Спокійно і впевнено у воду — плюсь!