— І в ньому також, — визнала я. Немає потреби зізнаватися, наскільки важлива його роль у прийнятті мого рішення. — Отже, ти мала нагоду поспілкуватися з Едвардом? — запитала я.
— Так, — завагалася вона, поглянувши на бездоганно нерухому фігуру. — І я хочу з тобою поговорити.
Ой-ой.
— Про що? — запитала я.
— Я гадаю, він закоханий у тебе, — тихо звинуватила вона.
— Я теж так гадаю, — довірливо заявила я.
— Що ти відчуваєш до нього? — не вдалося їй приховати надмірну цікавість у голосі.
Я зітхнула, відвівши погляд. Як би не любила я маму, та не хочу говорити з нею про це.
— Він — просто чума.
Ось так — прозвучало, як типова фраза дівчинки-підлітка про свого першого хлопця.
— Ну, він здається дуже милим, і, Боже мій, він неймовірно вродливий, але ти така молода, Белло… — мама говорила невпевнено; наскільки я пам’ятаю, це вперше відтоді, як мені виповнилося вісім, вона наблизилася до того, щоб спробувати заговорити з батьківською авторитетністю. Я впізнала справедливий та суворий тон, яким вона завжди розмовляла зі мною про чоловіків.
— Я знаю, мамо. Не хвилюйся. Це звичайне захоплення, — заспокоїла я її.
— Точно, — погодилася вона.
Маму легко задобрити. Вона зітхнула й винувато зиркнула через плече на великий квадратний годинник на стіні.
— Тобі треба йти? Мама прикусила губу.
— Незабаром має зателефонувати Філ… я не знала, що ти прокинешся…
— Нічого страшного, мамо, — я спробувала замаскувати полегшення у голосі, щоб не образити її почуттів. — Я залишуся не сама.
— Я скоро повернуся. Знаєш, я ночувала біля тебе, — заявила вона, пишаючись собою.
— Ой, мамо, ти не повинна! Можеш ночувати вдома — я все одно сплю як убита.
Нашпигованому антибіотиками мозкові навіть зараз важко сконцентруватися, хоча, вочевидь, я проспала вже кілька днів.
— Мені було страшно, — присоромлено зізналася вона. — У нашому районі завелися злочинці, я не хочу залишатися вдома сама.
— Злочинці? — сторожко перепитала я.
— Хтось увірвався у танцстудію за рогом, неподалік від дому, й ущент її спалив — від будівлі каменя не камені не залишилося. Перед входом покинули викрадену машину. Пам’ятаєш, як колись ходила в ту студію, сонечко?
— Пам’ятаю, — затремтіла й скривилась я.
— Донечко, якщо хочеш, я залишуся.
— Ні, мамо, зі мною все буде гаразд. Зі мною буде Едвард. Вона подивилася так, наче це могло стати причиною залишитися.
— Я повернуся на ніч, — прозвучало погрозою не менше, ніж обіцянкою; вона знову блимнула на Едварда.
— Я люблю тебе, мамо.
— Я також люблю тебе, Белло. Надалі спробуй ходити обережніше, сонечко, я не хочу тебе втратити.
Очі Едварда були заплющені, та він на мить широко й радісно вишкірився.
Тут у палату енергійно залетіла медсестра, щоб перевірити мої трубки та дротики. Мама поцілувала мене в чоло, погладила по забинтованій лапці й пішла.
Медсестра перевірила паперову роздруківку даних з монітора, що спостерігав за серцем.
— Тебе щось тривожить, сонечко? Тут крива серцебиття трішечки поповзла вгору.
— Все гаразд, — запевнила я її.
— Я повідомлю твою медсестру, що ти прокинулася. Вона за хвилинку прийде оглянути тебе.
Не встигла вона зачинити двері, як Едвард сидів біля мене.
— Ти вкрав машину? — звела я брову. Він посміхнувся — ні грама розкаяння.
— Хороша була машина, швидка.
— То як подрімав? — запитала я.
— Цікаво, — примружився він.
— Що? Відповідаючи, він опустив очі додолу.
— Я здивований. Я думав… Флорида… твоя мама… я думав — це те, що тобі потрібно.
Я втупилася в нього нерозуміючим поглядом.
— Але у Флориді тобі довелося б цілий день стирчати вдома. Ти зміг би виходити надвір тільки вночі, як справжній вампір.
Він майже всміхнувся, та не зовсім. Потім його обличчя спохмурніло.
— Я б залишився у Форксі, Белло. Чи в іншому подібному місці, — пояснив він. — Там, де не міг би завдати тобі болю.
Я спершу не второпала. Продовжувала тупо витріщатися на нього, слова тим часом одне по одному лягали на своє місце у моїй голові, складаючись докупи, як страхітливий пазл. Я ледве чи усвідомлювала, як пищання повідомляє про прискорення серцебиття, хоча, оскільки дихання перетворилося на гіпервентиляцію, я відчула гострий біль у розтривожених ребрах.
Едвард не сказав нічого; лише сторожко спостерігав, як біль, що не мав нічого спільного зі зламаними кістками, біль безперечно страшніший, погрожував знищити мене.
Інша медсестра цілеспрямовано зайшла у палату. Едвард завмер, наче висічений із каменю, коли вона тренованим оком оцінила мій вираз, перш ніж подивитися на монітори.