— Як ти, Белло?
— Нормально, — відповіла я чужим голосом. Зробила спробу встати і зрозуміла, що він тримає мене у залізних обіймах.
— Обережно, — попередив він, коли я заборсалася. — Думаю, ти сильно вдарилася головою.
Я відчула пульсуючий біль вище лівого вуха.
— Ого, — здивовано промимрила я.
— Так я і думав.
Неймовірно, але скидалося на те, що Едвард щосили намагається не розсміятися.
— Як у бі… — на півслові я затнулася, намагаючись опанувати себе і зібратися з думками. — Як ти міг так швидко відштовхнути мене?
— Я стояв поруч із тобою, Белло, — знову серйозним тоном відповів він.
Я нарешті сіла, цього разу Едвард відпустив мене, забравши руки з талії і відсунувшись так далеко від мене, як дозволив обмежений простір. Я подивилася на турботливий, відкритий вираз обличчя і знову втратила почуття реальності від сили, що крилася у золотавих очах. Про що я запитувала?
Потім нас знайшли. Люди з натовпу плакали, кричали одне на одного, кричали на нас.
— Не рухайтесь, — наказували нам.
— Витягніть Тайлера з фургона! — гукали інші.
Навколо нас розгорнулася страшенна метушня. Я спробувала підвестися, але холодна рука Едварда натиснула на моє плече.
— Тобі краще якийсь час не рухатися.
— Але мені холодно, — поскаржилась я. Мене здивувало, що він тихенько засміявся. Так тихо, майже нечутно.
— Ти був отам. Ти стояв біля своєї машини, — раптом пригадала я.
Сміх миттєво обірвався. Вираз обличчя став холодним.
— Ні, я був біля тебе.
— Я тебе бачила.
Навколо був хаос. Я чула захриплі голоси дорослих, що прилетіли на стоянку, але вперто продовжувала суперечку. Я не помиляюся, Едварду доведеться це визнати.
— Белло, я стояв поруч із тобою і відштовхнув тебе від місця зіткнення.
Я сповна відчувала неймовірну силу його погляду. Він ніби намагався змусити мене зрозуміти щось винятково важливе.
— Ні, — стиснула я щелепи.
— Будь ласка, Белло, — у його очах майнув золотий спалах.
— Чому? — наполягла я.
— Повір мені, — сказав він благально. М’який голос заполонив простір навколо. Я чула спів сирени.
— Пообіцяй усе мені пояснити пізніше.
— Гаразд, — роздратовано буркнув Едвард, украй виснажений.
— Гаразд, — затято повторила я.
Для того, щоб відсунути фургон від нас на достатню відстань, аби піднести ноші, знадобилося шість працівників швидкої і двоє вчителів — містер Ворнер і тренер Клеп. Едвард навідріз відмовився від такого способу транспортування. Я намагалася вчинити так само, але зрадник розповів їм, що я вдарилася головою і, можливо, у мене струс мозку. Я ледь не померла від приниження, коли на мене надягли корсет для фіксації шийних хребців. Було таке відчуття, що вся школа спостерігала з серйозним виглядом, як мене вантажать у швидку. Едвард поїде на передньому сидінні. Прокляття!
На додачу до всього шеф міського відділку Свон прибув на місце інциденту, перш ніж капосні медики встигли мене звідти евакуювати.
— Белло! — заверещав він у паніці, зрозумівши, хто лежить на ношах.
— Зі мною все гаразд, Чар… тату, — зітхнула я. — Абсолютно нічого серйозного.
Він звернувся до лікаря швидкої по професійний висновок. Замість дослухатися до їхньої розмови, я намагалася зорієнтуватися у хаотичній суміші незрозумілих картинок, що вихором проносилися у голові. Коли мене забрали з-під машини, я побачила глибоку вм’ятину на бампері жовтого авта, дуже чітку вм’ятину, яка повністю співпадала з контурами плечей Едварда… так наче він кинувся на автомобіль з достатньою силою, щоб деформувати метал…
Каллени спостерігали за всім здалеку. Гамма почуттів на їхніх обличчях варіювалася від несхвалення до люті, але не було жодного натяку на стурбованість Едвардовою безпекою.
Я хотіла знайти логічне пояснення, яке пролило б світло на щойно побачене і при цьому виключало би припущення про моє божевілля.
Природно, що поліцейський ескорт супроводжував швидку до лікарні. Я почувалася безглуздо, коли мене заносили всередину. Найгірше, що Едвард граційним рухом просто прослизнув крізь двері. Я заскреготіла зубами.
Мене поклали до відділення інтенсивної терапії — довгої палати з рядом ліжок, розділених пастельними візерунчастими завісами. Медсестра надягла мені на руку тонометр і поклала термометр під язик. Оскільки ніхто не потурбувався опустити завіси, щоб затулити мене від чужих поглядів, я вирішила, що неповинна далі залишати на собі дурнуватий корсет. Тільки-но медсестра пішла, я хутко відстібнула «липучку» і жбурнула його під ліжко.