— Прийміть пару пігулок від болю, — запропонував він, підтримуючи мене.
— Не так воно й болить, — заперечила я.
— По всьому виходить, що вам неймовірно пощастило, — сказав лікар Каллен, усміхаючись і підписуючи історію хвороби каліграфічним завитком.
— На щастя, Едвард опинився поряд зі мною, — внесла я поправку, пильно дивлячись на суб’єкт твердження.
— О, ну звичайно, — погодився лікар Каллен, раптом зариваючись у папери, що лежали перед ним, а потім поглянув на Тайлера і рушив до наступного ліжка. Миттєвий спалах інтуїції — лікар у курсі справи.
— Боюся, вам доведеться залишитися в лікарні на якийсь час, — сказав він Тайлерові й почав оглядати порізи.
Тільки-но лікар залишив нас, я підійшла до Едварда.
— Ми можемо хвилинку поговорити? — тихесенько прошепотіла я. Він відступив на крок назад і несподівано стиснув зуби.
— На тебе чекає батько, — зронив він крізь зуби. Я поглянула на лікаря Каллена з Тайлером.
— Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з тобою сам на сам, — наполягала я.
Він пильно подивився на мене, потім обернувся спиною і хутко пішов уздовж палати. Щоб не відставати, мені доводилося майже бігти. Коли ми зайшли за ріг і опинилися в невеликому коридорчику, він повернувся обличчям до мене.
— Що тобі потрібно? — роздратовано запитав він. З очей віяло холодом.
Його ворожість налякала мене, тому я заговорила не так жорстко, як збиралася.
— Ти винен мені пояснення, — нагадала я.
— Я врятував твоє життя і не винен тобі нічого. Я інстинктивно відхилилася, почувши в голосі відразу.
— Ти обіцяв.
— Белло, ти вдарилася головою і не тямиш, що говориш, — в’їдливо відзначив Едвард.
Я спалахнула і зухвало витріщилася на нього.
— З моєю головою все гаразд. Він відповів аналогічним поглядом.
— Чого ти хочеш від мене, Белло?
— Я хочу знати правду, — сказала я. — Волію знати, чому я брешу, щоб прикрити тебе.
— І що, ти думаєш, трапилося? — різко вимовив він. Тут мене понесло.
— Я точно знаю, що тебе не було поруч, Тайлер тебе не бачив, тому не треба все звалювати на забиту голову. Фургон мав розчавити нас обох, але цього не сталося. Твої руки залишили вм’ятини на фургоні, плечі — сліди на бампері іншої машини, а ти — неушкоджений; фургон мав проїхатися по моїх ногах, але ти його зупинив… — я усвідомлювала, що верзу нісенітницю, і замовкла. Божевілля якесь: я відчула, як по щоках течуть сльози, і, зціпивши зуби, намагалася їх стримати.
Едвард скептично дивився на мене, та обличчя здавалося напруженим і готовим до захисту.
— Ти вважаєш, я підняв фургон? — у тоні запитання причаївся натяк на моє психічне нездоров’я, та це лише посилило підозри. Складалося враження, що талановитий актор читає напам’ять добре знайомий текст.
Я кивнула, не розслабляючи щелеп.
— Ти розумієш, що ніхто тобі не повірить, — тепер у голосі забриніла глузливість.
— Я не збираюся нікому розповідати, — промовила я повільно, тамуючи гнів і чітко вимовляючи кожне слово.
На Едвардовому обличчі промайнув подив.
— Тоді навіщо?
— Це потрібно мені, — відповіла я. — Не люблю брехати — тому маю знати причину, навіщо я це роблю.
— А ти не можеш просто подякувати мені й забути про сьогоднішні події?
— Спасибі, ні, — я завмерла, схвильована і повна очікувань.
— Ти це так не залишиш, правда?
— Ні!
— В такому разі, сподіваюсь… ти любиш розчарування.
Ми мовчки їли одне одного сердитими поглядами. Я заговорила першою, намагаючись тримати себе в руках. У розгніваному божественному обличчі крилася небезпека. Я ніби намагалася «передивитися» смертоносного янгола.
— Навіщо ти взагалі мене врятував? — холодно поцікавилась я.
Едвард помовчав, на короткий мент незрівнянне лице стало неочікувано вразливим.
— Я не знаю.
Потім він повернувся і пішов геть.
Я була настільки розлюченою, що кілька хвилин простояла на місці. Коли до мене повернулася здатність рухатися, я повільно побрела до виходу в кінці коридорчика.
Почекальня виявилася ще неприємнішою, ніж я очікувала. Здавалося, кожна знайома мені у Форксі пара очей витріщалася на мене. Чарлі кинувся назустріч. Я піднесла догори руки.
— Зі мною все нормально, — похмуро запевнила я, ще перебуваючи в занадто паскудному гуморі для пустопорожньої балаканини.
— Що сказав лікар?
— Лікар Каллен оглянув мене, підтвердив, що все гаразд і я можу їхати додому, — зітхнула я. Майк, Джесика та Ерик були тут і почали нас оточувати. — Поїхали! — підігнала я Чарлі.