Я сердито подивилася на досконале лице. Сьогодні очі знову стали світлими — насичений золотавий мед. Мені довелося опустити погляд долу, щоб зібратися з думками, які вперто розбігалися врізнобіч.
— Навіщо ти вчора організував на стоянці пробку? — поцікавилась я, не дивлячись на Едварда. — Я думала, ти маєш вдавати, що мене не існує, а не злити до чортиків.
— Я не для себе, а заради Тайлера. Повинен був дати йому шанс, — тихенько засміявся він.
— Ти… — хапнула я ротом повітря, як риба, не в змозі підібрати годяще лайливе слово. Здавалося, полум’я мого гніву мало б фізично палити Едварда, а він натомість мав задоволений вигляд.
— Я в жодному разі не вдаю, що тебе не існує, — вів далі він.
— Отже, намагаєшся замучити мене до смерті? Закінчити те, що не вдалося Тайлеровому фургону?
У темно-жовтих очах спалахнув гнів, губи витягнулися у пряму лінію — вірна ознака зникнення жартівливого настрою.
— Белло, ти просто смішна, — у тихому голосі забринів холод.
Пальці мої нервово затремтіли — так сильно захотілося заїхати по чомусь. Дивно: зазвичай потяг до насильства для мене не характерний. Я повернулася до Едварда спиною і пішла геть.
— Стривай! — гукнув він. Я йшла далі під дощовими струменями, голосно хлюпаючи по калюжах. Він не відставав, легко наздоганяючи мене.
— Вибач, це було грубо, — сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. — Не кажу, що це неправда, — продовжував він, — але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.
— Чому б тобі не дати мені спокій? — пробурчала я.
— Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, — засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.
— Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? — сухо запитала я.
— Ти знову починаєш. Я зітхнула.
— Ну гаразд, що ти хотів запитати?
— Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…
— Це жарт, чи що? — перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.
Очі посміхалися лукаво й весело.
— Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?
Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.
— На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?
Оце так сюрприз.
— Що? — не розуміла я, куди він хилить.
— Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?
— Хто? — заінтриговано запитала я.
— Я, звичайно, — чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.
Я досі не могла вийти зі ступору.
— Навіщо?
— Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.
— Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.
Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.
— А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? — Едвард знову наздогнав мене.
— Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.
Клятий власник блискучого новенького «вольво»!
— Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.
— Едварде, давай по-чесному, — я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. — Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.
— Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що не хочу стати твоїм другом.
— О, дякую, тепер усе зрозуміло, — сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.
— Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, — пояснив він. — Але я стомився тікати від тебе, Белло.
Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.
— Ти поїдеш зі мною в Сієтл? — запитав він, не змінюючи тону.
Не здатна говорити, я лише кивнула.
Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.
— Тобі насправді варто триматися від мене подалі, — попередив він. — Побачимося в класі.
Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.
Розділ 5
Група крові
На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.
— Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, — довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.