Я конвульсивно ковтнула слину, відчуваючи, як вміст шлунку починає підніматися.
— Після цього нанесіть кров на картку, — сказав містер Банер, високо підносячи картку з чотирма червоними точками, щоб було видно всім.
Я заплющила очі, намагаючись почути голос крізь нестерпний шум у вухах.
— Наступного тижня місія Червоного Хреста проводитиме у Порт-Анджелесі акцію по збору крові, тому, я вважаю, ви маєте визначити свою групу крові, — пишався собою учитель. — Однак ті з вас, кому не виповнилося вісімнадцяти, мають отримати дозвіл у батьків. У мене на столі лежать правила.
Він далі йшов по класу, крапаючи воду з піпетки. Я притулилася щокою до холодного столу, намагаючись не втратити свідомості. Звідусіль чулися пищання, скарги, хихотіння; однокласники проштрикували пальці.
Я повільно вдихала і видихала ротом.
— Белло, з тобою все гаразд? — стурбований голос містера Банера пролунав десь поруч.
— Я знаю свою групу крові, містере Банер, — тихо відповіла я, боячись підняти голову.
— У тебе запаморочення?
— Так, сер, — промимрила я, мовчки лаючи себе останніми словами за те, що не втекла з уроку, маючи нагоду.
— Хто відведе Беллу до медпункту? — запитав учитель. Не треба було розплющувати очей, щоб зрозуміти, що першим добровольцем виявиться Майк.
— Ти зможеш іти? — поцікавився у мене містер Банер.
— Так, — прошепотіла я. Тільки дозвольте мені вийти звідси, якщо доведеться, я поповзу геть.
Майк із готовністю обхопив мене за талію і поклав мою руку на своє плече. Я важко схилилася на нього, коли ми виходили з лабораторії.
Майк потихеньку буксирував мене через шкільне подвір’я. Коли ми зайшли за ріг кафетерію, поза зоною видимості з четвертого корпусу, — на випадок, якщо містер Банер стежить за нами, — я зупинилася.
— Я посиджу хвилинку, добре? — попросила я. Майк допоміг мені сісти на бровку доріжки.
— І, Майку, мене не треба так міцно тримати, — попередила я його. У мене паморочилося в голові. Я незграбно схилилася набік, притуливши щоку до холодного вологого цементу, і заплющила очі. Ніби трохи полегшало.
— Белло, ти зовсім зелена, — схвильовано сказав Майк.
— Белло? — почувся здалеку абсолютно не схожий на Майків голос.
Ні! Тільки не це! Нехай цей до болю знайомий голос звучить лише у моїй уяві!
— Що трапилося? Вона поранилася? — голос наближався, у ньому лунала тривога. Мені не почулося. Я міцно заплющила очі. Сподіваюсь, я зараз помру. Або принаймні мене не знудить.
Майк сказав не на жарт стурбовано:
— Здається, вона зомліла. Я не знаю, що трапилося, вона навіть пальця не порізала.
— Белло, — тепер голос Едварда був зовсім поруч, у ньому забриніло полегшення. — Ти мене чуєш?
— Ні, — простогнала я. — Йди геть. Едвард засміявся.
— Я вів її до медпункту, — пояснював Майк ображеним тоном, — але вона відмовляється йти далі.
— Я її відведу, — сказав Едвард. Я відчула його посмішку. — Можеш повертатися до класу.
— Ні, — запротестував Майк. — Я повинен подбати про неї.
Раптом щось підняло мене із доріжки. Від шоку в мене розплющилися очі. Едвард легко підхопив мене на руки, наче я важила п’ять кілограмів замість п’ятдесятьох.
— Поклади мене назад, зараз-таки!
Боже, тільки б мене не знудило на нього! Тим часом Едвард рушив із місця, перш ніж я встигла договорити.
— Гей! — крикнув Майк, що враз опинився за десять кроків позаду нас.
Едвард не звернув на нього уваги.
— Ти маєш жахливий вигляд, — сказав він, шкірячи зуби.
— Поклади мене назад, на асфальт, — простогнала я. Хвилеподібні коливання, спричинені ходьбою, ніяк не сприяли покращенню самопочуття. Едвард ніс мене обережно, не притискаючи до себе, втримуючи всю вагу тіла на простягнених руках. Схоже, йому було неважко.
— Отже, ти зомліла, побачивши кров? — запитав він. Цей факт, вочевидь, видався йому дуже кумедним.
Я промовчала, знову заплющивши очі, й, щосили борючись із нудотою, зціпила зуби.
— Навіть не свою кров, — провадив він, явно отримуючи насолоду.
Не знаю, як йому вдалося відчинити двері зі мною на руках, але навколо раптом потепліло, з чого я зробила висновок, що ми зайшли в приміщення.
— О Боже! — важко видихнув жіночий голос.
— Вона зомліла на біології, — пояснив Едвард.
Я розплющила очі. Ми були в дирекції, Едвард крокував уздовж секретарської стійки в напрямку медпункту. Пані Коуп, рудоволоса секретарка, бігла поперед нього, щоб відчинити двері. Підстаркувата медсестра, відірвавшись від роману, здивовано спостерігала, як Едвард заносить мене в кімнату і ніжно кладе на хрусткий папір, що вкривав коричневий вініловий матрац на ліжку. Потім Едвард відійшов до протилежної стіни — далеко як міг у вузькій кімнатці. Його очі світилися від збудження.