— Вийшла заміж. Ого, — неабияк здивувалась я. Близнючки менш ніж на рік старші за мене.
— То як, подобається тобі пікап? — запитав Джейкоб.
— Я його обожнюю. Їздить чудово.
— Еге ж, але так повільно! — засміявся він. — Я сказав «хух», коли Чарлі його купив. Тато не дозволяв мені працювати над іншою машиною, поки у нас була одна в ідеальному робочому стані.
— Зовсім він не повільний, — запротестувала я.
— А ти пробувала їхати швидше ніж шістдесят миль на годину?
— Ні, — визнала я.
— Добре. І не намагайся, — вишкірився він. Я не могла не всміхнутися у відповідь.
— Він чудово показав себе під час зіткнення, — навела я аргумент на захист пікапа.
— Думаю, навіть танк не зміг би розтрощити старого монстра, — погодився Джейкоб сміючись.
— Отже, ти збираєш машини? — вражено запитала я.
— Коли маю вільний час і запчастини. Ти часом не знаєш, де можна дістати головний гальмівний циліндр для «фольксвагена-реббіта» 1986 року? — жартома поцікавився він приємним хрипкуватим голосом.
— Вибачай, — розсміялась я, — останнім часом він мені не потрапляв мені на очі, але коли що, я тобі свисну, — (так наче я знала, що воно таке). З Джейкобом було легко розмовляти.
Джейкоб продемонстрував бездоганну усмішку, проникливо дивлячись на мене. Я починаю впізнавати цей погляд. І не тільки я.
— Джейкобе, ти знаєш Беллу? — поцікавилася Лорен зарозумілим, як мені здалося, тоном десь з другого боку багаття.
— Можна сказати, ми знайомі з пелюшок, — весело відповів він, знову всміхаючись мені.
— Як мило, — судячи з голосу, Лорен так не вважала; бляклі риб’ячі очі примружилися. — Белло, — звернулася вона до мене, уважно спостерігаючи за виразом мого обличчя, — я саме говорила Тайлерові, як шкода, що сьогодні ніхто з Калленів не поїхав із нами. Невже ніхто їх не запросив? — її стурбованість була непереконлива.
— Ти говориш про сім’ю лікаря Карлайла Каллена? — на велике незадоволення Лорен перепитав високий хлопець — най старший, перш ніж я встигла щось відповісти. Більш ніж на підлітка, він скидався на дорослого чоловіка і мав дуже низький голос.
— Так, ти їх знаєш? — поблажливо запитала вона, напівобернувшись до нього.
— Каллени сюди не ходять, — сказав він тоном, що не передбачав подальших обговорень, проігнорувавши її запитання.
Тайлер, намагаючись повернути увагу Лорен, поцікавився її думкою про диск, який тримав у руках. Підступний задум не вдався.
Я приголомшено витріщилася на хлопця з низьким голосом, але він дивився вдалечінь, на темний ліс позаду нас. Хлопець сказав, що Каллени сюди не ходять, та поміж слів прозвучало: тут їм не місце, їм заборонено приходити сюди. Його фраза і тон справили на мене дивне враження, на яке я безуспішно намагалася не звертати уваги.
Мою медитацію перервав Джейкоб.
— Ну як, потихеньку божеволієш у Форксі?
— Це ще м’яко сказано, — скривилась я. Він співчутливо посміхнувся.
Мені не давала спокою коротка фраза про Калленів. Зненацька мене як осяяло. План був не дуже оригінальний, але нічого кращого на думку не спадало. Я сподівалася, що юний Джейкоб не зіпсований дівчачою увагою і не розкусить моїх, безперечно, жалюгідних потуг його зачарувати.
— Не хочеш скласти мені компанію і прогулятися узбережжям? — запитала я, намагаючись зімітувати Едвардів погляд знизу вгору з-під вій. Ефект вийшов далекий від оригіналу, одначе Джейкоб любісінько скочив на ноги.
Поки ми ступали різнокольоровими валунами на північ у напрямку муру з підмитого дерева, хмари нарешті вишикувалися на небі щільними рядами. Океан потемнішав, надворі похолодало. Я застромила руки глибоко в кишені.
— Отже, тобі — шістнадцять? — запитала я, активно кліпаючи віями, як дівчата з телебачення, і намагаючись при цьому не здаватися повною дурепою.
— Мені щойно виповнилося п’ятнадцять, — потішено зізнався Джейкоб.
— Невже? — на моєму обличчі розцвіло фальшиве здивування. — Я гадала, ти старший.
— Я високий для свого віку, — пояснив він.
— Ти часто буваєш у Форксі? — грайливо поцікавилась я, наче страшенно сподіваючись на позитивну відповідь. Я почувалася баняком і побоювалася, що Джейкобу зараз стане огидно і він звинуватить мене у нещирості. Та він випромінював задоволення.
— Не дуже, — зізнався він, насупивши брови. — Ось закінчу машину і зможу їздити до міста, коли захочу. Після того як отримаю права, — виправився він.
— А хто той хлопець, із яким розмовляла Лорен? Здається, він трохи задорослий, щоб тусуватися з нами.