Я навмисне зарахувала себе до молодших, підкреслюючи цим, що віддаю перевагу Джейкобові.
— Це — Сем, йому дев’ятнадцять, — повідомив він.
— Він згадував сім’ю лікаря? — невинно поцікавилась я.
— Калленів? Так, вони не можуть заходити на територію резервації, — підтвердивши те, що як я й подумала, мав на увазі Сем, він відвів погляд і зосередився на острові Святого Джеймса.
— Чому ні? Джейкоб поглянув на мене і прикусив губу.
— Ой! Я не маю права нікому про це розповідати.
— Та ну, я нікому не зізнаюся, просто цікаво, — я спокусливо всміхнулася. Цікаво, переграю я чи ні?
Певно, що ні. Він зачаровано вишкірився, потім звів брову і заговорив хрипкішим, ніж зазвичай, голосом.
— Ти любиш моторошні історії? — зловісно запитав він.
— Обожнюю, — захоплено запищала я, силкуючись домогтися, щоб у погляді теплилася ніжність.
Джейкоб повагом підійшов до колоди, що лежала поблизу. Коріння стирчало врізнобіч, як тонкі ноги велетенського білого павука. Легко вмостився на покрученому корені, я влаштувалася на стовбурі. Джейкоб довго роздивлявся валуни, на краєчку широких вуст грала ледь примітна посмішка. Я зрозуміла, що він збирається розповідати довго й розлого, і зосередилася на тому, щоб він не помітив у моїх очах неабиякий інтерес до його історії.
— Ти не чула старі перекази, звідки ми походимо — ми, квілеути? — почав він.
— Не те щоб, — визнала я.
— Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу — подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, — він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. — Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони — донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, — додав він тихіше.
— Не-мертвих? — перепитала я, справді заінтригована.
— Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних — древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, — закотив він очі.
— Твій прадідусь? — перепитала я.
— Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві — закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть обертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.
— У вовкулаків є вороги?
— Лише одні.
Я наполегливо втупилася в Джейкоба, намагаючись видати нетерпіння за захоплення.
— Тому, як бачиш, — вів далі він, — не-мертві — наші вороги з давніх-давен. Але зграя, що з’явилася за часів прадідуся, відрізнялася від інших. Вони полювали по-іншому, ніж решта їхніх родичів, і не становили загрози для племені. Отже прадідусь уклав із ними перемир’я. Якщо вони пообіцяють не заходити на наші землі, ми не викажемо їх блідолицим, — підморгнув він мені.
— Якщо вони не були небезпечними, то чому…? — прагнула з’ясувати я, силкуючись не дати йому зрозуміти, чому я так серйозно переймаюся цією неймовірною страшилкою.
— Хай там як, для людини ризиковано перебувати поруч із не-мертвими, навіть якщо ті такі культурні, як цей клан. Ніколи не знаєш, коли вони занадто зголодніють, щоб опиратися голодові, — навмисне погрозливо сказав він.
— Що ти маєш на увазі під словом «культурні»?
— Вони заявили, що не полюють на людей. Вважається, вони натомість навчилися харчуватися тваринами.
Я намагалася говорити звичайним тоном.
— А яким чином ця історія дотична до Калленів? Вони схожі на не-мертвих, що прийшли до твого дідуся?
— Ні, — зробив Джейкоб театральну паузу. — Вони і є ще ті не-мертві.
Швидше за все, він подумав, що жах на моєму обличчі викликаний його майстерністю розповідати страшилки. Він задоволено посміхнувся і провадив далі:
— Зараз їх стало більше, з’явилося двоє нових, він і вона, але решта — ті самі. Коли жив прадідусь, всі вже знали голову клану, Карлайла. Він жив тут, а потім залишив ці місця ще до того, як прийшов твій народ, — боровся Джейкоб зі сміхом.
— Хто вони такі? — нарешті наважилася запитати я. — Хто такі не-мертві?
Він похмуро всміхнувся.
— Кровопивці, — відповів він замогильним голосом, — ви називаєте їх вурдалаками, вампірами.
Я втупилася в білі буруни неспокійних хвиль, не впевнена у тому, щó зараз можна прочитати на моєму обличчі.