Мені конче треба втекти з дому, та місця, де я хотіла б опинитися, розташовані на віддалі триденної поїздки. Втім, усе одно до пуття не знаючи, куди збираюся, я вдягнула черевики, спустилася вниз, натягнула дощовик, не замислюючись над тим, чи потрібно, і почапала надвір.
Збиралося на дощ, але наразі було сухо. Я пройшла повз пікап, навіть не глянувши на нього, і пішки попрямувала на схід, перетнувши подвір’я Чарлі й завертаючи до лісу, що неухильно наступав на обійстя. Не знадобилося багато часу, щоб дім і дорога зникли з очей. Навколо панувала тиша, яку порушувало тільки чвакання вологої землі під ногами та різкі крики сойок.
Між деревами бігла тоненька стрічка стежки, інакше я нізащо в світі не наважилася б на самоті вештатися лісом. Компас у моїй голові не працював від народження — я б легко заблукала і в сприятливіших для орієнтації на місцевості умовах. Стежка тим часом в’юнилася глибше у ліс — на схід, наскільки я могла визначити. Вона зміїлася повз ялини та тсуги, тиси та клени. Я лише приблизно здогадувалася, як називаються дерева навколо, й то тільки ті, що колись показав Чарлі з вікна машини. Безліч інших залишалися невідомими, щодо деяких я не могла визначитися, тому що їх від коріння до верхівки обплели рослини-паразити.
Тож доки моторчик гніву штовхав мене вперед, я дибала й дибала стежкою. Коли він почав зменшувати оберти, я сповільнила ходу. Поодинокі краплі просочувалися з зеленого балдахіна наді мною; не можна сказати напевно, починається дощ — чи то озерця води, зі вчорашнього дня затримані листям високо над землею, маленькими краплями знаходять шлях донизу. Нещодавно повалене дерево — я зрозуміла це, бо воно було не повністю оповите мохом — притулилося до стовбура щасливішої сестри, утворивши невеличку захищену від крапель лавку за два кроки від стежки. Я переступила папороть і обережно сіла, переконавшись, що куртка і штани не торкаються мокрого, й відкинула голову в каптурі на спинку із живого дерева.
Неправильне, ой неправильне місце вибрала я. Слід було б здогадатися, та куди піти у Форксі? Темно-зелений ліс занадто нагадував локацію нічного кошмару, щоб шукати тут спокою для розуму і духу. Тепер, коли завмерло чвакання кроків, тиша нестерпно тиснула на вуха. Птахи замовкли, краплі падають частіше — швидше за все, над габою лісу почався дощ. Коли я сиділа, папороть підіймалася вище за мою голову; людина спокійно могла пройти стежкою, не помітивши мене. У гущавині значно легше вірилось у нісенітниці, безглуздість яких бентежила у власній кімнаті. Тисячі років промайнули над лісом, не змінивши нічого; міфи, легенди й перекази сотень різних земель, пригнічені пропорційною чіткістю спальні, набували реальності у зеленій імлі.
Я неохоче змусила себе зосередитися на двох винятково важливих запитаннях, що потребували відповіді.
По-перше, я повинна вирішити, чи може бути те, що розказав Джейкоб про Калленів, правдою.
Мозок негайно гучно заволав: «Ні!» Підтримувати безглузді ідеї — ідіотизм, що відгонить патологією. А що коли…? — запитала я себе. Хіба існує раціональне пояснення, чому я наразі жива? Я знову перелічила в голові речі, котрі спостерігала на власні очі: нереальна сила і швидкість, колір очей, що змінюється від жовтого до чорного і навпаки, нелюдська врода, бліда холодна шкіра. Ба більше, у пам’яті спливали дрібниці, що не помічалися раніше: здається, Каллени ніколи не їдять; а ще ця хвилююча, бентежна граційність, з якою рухаються! А як Едвард інколи розмовляє — ці незрозумілі звороти і фрази, котрі очікуєш зустріти у романі XIX сторіччя, а не почути з вуст підлітка у XXI-му. Він прогуляв урок, на якому ми визначали групу крові. Остаточно не відмовився від участі в пікніку, доки не дізнався, куди ми збиралися. Він, здається, знає, що думають усі навколо… крім мене. Сказав мені, що він небезпечний, що він негідник…
Чи можуть Каллени бути вампірами?
Так, вони — це неабищо. Щось поза межами раціонального обґрунтування відбувалося просто перед моїми скептичними очима. Байдуже, Едвард Каллен — не-мертвий із Джейкобової страшилки чи супергерой за моєю версією. Він — не… людина. Він щось більше. Інше.
Отже, так: можуть. Зупинімось поки що на цьому.
Тут виникає найважливіше запитання. Якщо Каллени — вурдалаки, що робити мені?
Якщо Едвард — вампір (я ледве змусила себе подумки вимовити це слово), як мені поводитися далі? Вплутувати когось я не збиралася. Самій важко повірити; розповісти комусь — прямий шлях до жовтого будиночка.