Мене заганяли, як звіра.
Я завмерла на секунду, що тягнулася нескінченно довго. Потім розвернулась і блискавкою метнула на другий бік вулиці, хоча мене не полишало гнітюче відчуття, що це марна спроба. Кроки позаду стали гучнішими.
— Ось ви де! — розкотистий голос приземкуватого темноволосого чоловіка порушив напружену тишу — я аж підстрибнула. У напівтемряві здавалося, що він дивиться повз мене.
— Так! — не менш гучно відповів голос позаду. Я знову підстрибнула, намагаючись прошмигнути по вулиці геть. — Ми просто зробили невеличке коло.
Наразі мені довелося уповільнити крок. Занадто швидко скорочується відстань між мною і тими, що розвальцем стоять біля стіни. Верещати я вмію дай Боже, тому заздалегідь набрала в легені повітря, щоб приготуватися до галасу. Але в горлі пересохло, і я не була впевнена в кінцевій гучності звуку. Швидким рухом я перекинула ремінець сумки через голову, затиснувши її в руці, щоб залежно від обставин використати як викуп чи зброю. Коли я сторожко зупинилася, кряжистий коротун відклеївся від стіни і повільно рушив уздовж вулиці.
— Не підходь до мене! — застереження мало пролунати владно і безстрашно, та я не помилилася щодо пересохлого горла — звук був жалюгідний.
— Не будь такою сердитою, солоденька! — сказав він. Іззаду долинув хрипкий регіт.
Я зібрала волю в кулак, намагаючись не панікувати і пригадати ті мізерні знання із самозахисту, якими володіла. Різкий удар ребром долоні знизу вверх — якщо пощастить, зламаю носа чи втисну його в мозок. Пальцями в очну западину і спробувати вичавити око. Ну і, звичайно, заїхати коліном у пах. Знайомий песимістичний черв’ячок усередині озвався знову, нагадуючи, що я навряд чи маю шанси проти одного, а їх — чотири. Замовкни! — наказала я йому, перш ніж жах встигне вивести мене з ладу, і постаралася проковтнути слину, щоб видати пристойний вереск.
Зненацька з-за рогу вискочили фари, машина ледве не збила коротуна, змусивши його відскочити на тротуар. Я кинулася на дорогу — авто зупиниться, бо в іншому разі йому доведеться переїхати мене. Але срібляста іномарка неочікувано крутнула, різко загальмувавши за метр від мене з відчиненими пасажирськими дверцятами.
— Всередину! — наказав оскаженілий голос.
Дивовижно, як миттєво зник задушливий страх, дивовижно, як раптово переповнило мене відчуття безпеки — я ще не встигла сісти в авто, достатньо було просто почути цей голос. Я застрибнула на сидіння, із гуркотом захряснувши дверцята.
Всередині панувала пітьма, надворі було не світліше, я ледве бачила обличчя водія у мерехтінні панелі приладів. Завищали шини, він розвернув авто на північ, занадто різко набираючи швидкість, і мало не наїхав на ошелешених виродків. Краєм ока я зауважила, як вони ховаються в тіні будинків. Ми закінчили розворот і помчали до порту.
— Пристебнися, — звелів він. Я усвідомила, що вчепилася щосили долонями у сидіння. І миттю підкорилася — клацання, з яким ремінь з’єднався із клямкою, голосно пролунало у темряві. Едвард різко повернув ліворуч і помчав далі, не звернувши уваги на кілька знаків «Стоп» — просто пролетівши повз них.
Я почувалася безпечніше, ніж будь-коли; тої миті мені було абсолютно байдуже, куди ми їдемо. Із глибоким полегшенням роздивлялась я його обличчя — з полегшенням, більшим за радість дивовижного спасіння. У тьмяних відблисках я милувалася бездоганними рисами, чекаючи, поки нормалізується дихання, аж раптом зрозуміла, який вбивче розгніваний вираз застиг на Едвардовому обличчі.
— Ти в нормі? — запитала я, здивовано почувши власний хрипкий голос.
— Ні! — розлючено відрізав він.
Я мовчки сиділа, спостерігаючи за ним. Палаючі очі втупилися в дорогу. Зненацька авто зупинилося. Я роззирнулася довкола, але було затемно, щоб роздивитися щось за нечітким обрисами чорних дерев, що росли обабіч дороги. Ми виїхали за місто.
— Белло, — нарешті заговорив він. Голос пролунав сухо, стримано.
— Так? — мій досі хрипів. Я зробила спробу непомітно прочистити горлянку.
— З тобою все гаразд? — він і далі дивився вбік, та на виду ясно читалася лють.
— Так, — тихо прохарчала я.
— Будь ласка, відверни мою увагу, — наказав він.
— Вибач, що ти сказав? Він різко видихнув.
— Просто потріщи про якусь дурню, поки я заспокоюся, — пояснив він, заплющуючи очі й пощипуючи перенісся великим і вказівним пальцями.
— Гм, — я судомно копирсалася в думках у пошуках тривіальних тем. — Завтра перед уроками я пікапом переїду Тайлера Кроулі.
Едвард і далі сидів із заплющеними очима, але куточок вуст сіпнувся.