— Навіщо?
— Він ходить і патякає направо й наліво, що ми разом підемо на учнівський бал. Або він з’їхав із глузду — або досі намагається залагодити провину за те, що ледве не вбив мене мину… ну, ти в курсі. Він чомусь уважає, що повести мене на бал — найкращий спосіб виправити ситуацію. Я дійшла висновку, що коли поставлю під загрозу його життя, ми будемо квитами й він не почуватиметься зобов’язаним. Я не шукаю ворогів, може, й Лорен попустить, коли Тайлер залишить мене у спокої. Втім, хтозна, можливо, варто розтрощити «сентру». Не маючи коліс, він посоромиться запрошувати дівчину на бал… — щебетала я.
— Я чув про це, — судячи з голосу, до Едвард поверталося самовладання.
— Правда? — недовірливо перепитала я. Приспане роздратування спалахнуло з новою силою. — Якщо Тайлера паралізує з голови до ніг, він також не зможе піти на бал, — пробурчала я, переглядаючи початковий план.
Едвард зітхнув і нарешті розплющив очі.
— Ти як, краще?
— Не зовсім.
Я чекала, а він мовчав, відкинувши голову на сидіння і втупившись у стелю. З обличчя не сходив жорстокий вираз.
— Що з тобою? — мимоволі пошепотіла я.
— Інколи, Белло, мені важко себе контролювати, — прошепотів він у відповідь, дивлячись у вікно. Великі очі звузилися до маленьких щілинок. — Але в першу чергу це зашкодить мені, якщо я повернуся і влаштую полювання на тих… — він обірвав речення на півслові й на мить відвернувся, борючись із новим нападом люті. — Принаймні, — вів далі він, — я намагаюся переконати себе в цьому.
— А-а-а! — прозвучала не зовсім адекватна відповідь, та я не могла вигадати нічого кращого.
Навколо знову запанувала тиша. Я поглянула на годинник на панелі приладів. Шоста тридцять.
— Джесика з Анжелою хвилюватимуться, — пробурмотіла я. — Ми домовлялися зустрітись.
Він без жодного слова завів двигун, плавно розвернувся і помчав назад до міста. Не минуло й пари хвилин, як ми занурилися у царство вуличних ліхтарів, легко маневруючи між машинами, що повільно сунули по набережній. Ми припаркувалися паралельно до узбіччя, у проміжку, куди я нізащо не наважилася б утиснути «вольво». Едвард без зусиль прослизнув туди з першого разу. Визирнувши з вікна, я побачила вогні ресторану «La Bella Italia», із якого вийшли Джес та Анжела і зосереджено почимчикували повз нас.
— Як ти дізнався, де…? — почала була я, та потім лише похитала головою. Почувши, як відчиняються дверцята, я обернулася і побачила, що Едвард виходить із авта.
— Що ти робиш? — запитала я.
— Веду тебе на вечерю, — злегка посміхнувся він, але з очей не зникав напружений вираз. Він вийшов із «вольво», грюкнувши дверима. Я завовтузилася з ременем безпеки і вискочила з авта. Едвард чекав на тротуарі.
Він заговорив, перш ніж я встигла розтулити рота.
— Зупини Джесику та Анжелу, щоб мені не довелося їх вистежувати. Сильно сумніваюся, що зможу стриматися, коли ще раз піду по сліду сьогодні.
Погроза у його голосі змусила мене затремтіти.
— Джес! Анжело! — заверещала я, махаючи їм рукою, коли ті обернулися. Вони кинулися до мене. Очевидне полегшення на їхніх обличчях миттєво змінилося на подив, коли вони побачили, хто стоїть поруч зі мною. Дівчата нерішуче завмерли за кілька метрів від нас.
— Куди ти поділася? — підозріливо поцікавилася Джесика.
— Я заблукала, — дурнувато зізналась я. — І випадково зустріла Едварда, — вказала я на свого супутника.
— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас? — запитав він чарівним шовковим голосом. Судячи з приголомшеного виразу дівчат, раніше вони ніколи не мали нагоди спостерігати Едвардові таланти.
— Та…ак, звичайно, — видихнула Джесика.
— Власне, Белло, вибач, ми вже заморили черв’ячка, поки чекали на тебе, — зізналася Анжела.
— Нічого страшного, я не голодна, — знизала я плечима.
— Гадаю, тобі варто поїсти, — Едвард говорив тихо, але владно. Потім подивився на Джесику і сказав трохи голосніше: — Ти не проти, якщо я сам відвезу Беллу додому? Вам не доведеться чекати, поки вона повечеряє.
— Ні, які питання… — прикусила вона губу, намагаючись зрозуміти з мого виразу, чи хочу я, щоб вона погодилася. Я підморгнула їй. Більше за все на світі я прагнула зараз залишитися наодинці зі своїм постійним рятівником. У мене зібралося безліч запитань, та я зможу засипати його ними не раніше, ніж нас залишать небажані свідки.
— Гаразд, — Анжела зорієнтувалася хутчіше за Джесику. — Побачимося завтра, Белло… Едварде, — схопила вона Джесику за руку і потягнула до машини, припаркованої, як я бачила, оддалік, на Першій вулиці. Коли вони сіли всередину, Джес обернулася і помахала мені, явно згораючи від цікавості. Я також помахала їй і дочекалася, поки вони рушать, перш ніж заговорила до Едварда.