— Дякую, — промимрила я, досі не втамувавши спраги. Крижана вода захолодила стравохід, змусивши мене здригнутися.
— Ти замерзла?
— Кола крижана, — пояснила я, знову затремтівши.
— Ти не брала куртки? — несхвально зауважив Едвард.
— Брала, — глянула я на порожній стілець поруч. — Але залишила її у машині Джесики, — пригадала я.
Едвард кинувся знімати свою куртку. Я зненацька усвідомила, що ніколи не звертала уваги, у що він одягнений, — ні сьогодні, ні раніше. Напевно, річ у тому, що я не могла відірвати очей від його обличчя. Тож зараз я примусила себе уважно його оглянути. Наразі він знімав із себе світло-бежеву шкіряну куртку, під якою ховалася кремова водолазка, що зграбно охоплювала стан, підкреслюючи мускулястий торс.
Едвард оддав мені куртку, перервавши закохане витріщання.
— Спасибі! — ще раз подякувала я, натягуючи куртку. Вона виявилася холодною — як моя, коли я вранці вперше надягаю її, знімаючи з вішака на постійних протягах передпокою. Я затремтіла. Пахла куртка неймовірно. Я вдихнула, намагаючись розпізнати солодкий аромат. На одеколон не схоже. Рукави задовгі, довелося закасати їх, щоб звільнити долоні.
— Синій колір дивовижно тобі личить, — сказав Едвард, пильно дивлячись на мене. Від подиву я опустила очі долу, звичайно, зашарівшись.
Він підсунув кошик із хлібом.
— Я справді не збираюся впадати у шоковий стан, — запротестувала я.
— А мала б. Нормальна людина мала б. Ти маєш занадто спокійний вигляд.
Едвард здавався занепокоєним, дивився мені просто у вічі; я бачила, що очі його стали світлими — світлішими, ніж будь-коли, — як дві золотаві іриски.
— Поруч із тобою я почуваюся в цілковитій безпеці, — зізналась я. Мене знову зачарували: я говорила, як на сповіді.
Така відповідь прийшлася йому не до душі, алебастрове чоло насупилося. Він похитав головою, на лобі прорізалася зморшка.
— Все набагато гірше, ніж я гадав, — пробуркотів він під носа.
Я взяла хлібну паличку і почала відгризати по маленькому шматочку, спостерігаючи за виразом його обличчя. Хотіла б я знати, коли настане годящий момент, щоб почати ставити запитання.
— Зазвичай ти привітніший, коли очі світлішають, — зауважила я, роблячи спробу відірвати його від не відомих мені думок, що змушують хмуритися й тужити.
Едвард приголомшено поглянув на мене.
— Що?
— Як правило, коли очі у тебе чорні, ти дратівливіший. Тоді я принаймні готова до несподіванок, — вела далі я. — У мене є щодо цього одна версія.
Він примружився.
— Знову версії?
— Типу того, — я відкусила невеликий шматок грассині, вдаючи, що тема розмови не дуже мене обходить.
— Я розраховую, що цього разу ти продемонструєш більше винахідливості… Чи досі позичаєш ідеї у коміксах? — на губах грала тінь глузливої посмішки, та очі дивилися напружено.
— Ну, власне, ця версія не має жодного стосунку до коміксів, хоча мушу визнати, що вигадала її не сама, — зізналась я.
— І? — заохотив він.
Уздовж перегородки йшла офіціантка з моєю стравою. Я зрозуміла, що ми з Едвардом підсвідомо нахилилися одне до одного через стіл, тільки тому, що при її наближенні одночасно різко випросталися. Поставивши переді мною тарілку, — страва, до речі, на вигляд була нічогенька, — дівчина швидко обернулася до Едварда.
— Ви не передумали? — запитала вона. — Чим я можу зацікавити вас?
Визнаю, можливо, мені вчувався у її словах підтекст.
— Ні, дякую, але буду вдячний, якщо ви принесете ще кóли, — вказав він довгою білою рукою на порожні склянки, що стояли переді мною.
— Як скажете, — забрала вона їх і пішла геть.
— Тебе перебили, — нагадав він.
— Я розповім тобі у машині. Якщо… — не договорила я.
— Виставляємо умови? — звів він догори брову. Тон не передбачав нічого хорошого.
— У мене є пара запитань, звичайно.
— Звичайно.
Офіціантка повернулася із двома склянками кока-коли. Цього разу мовчки поставила їх і відразу нас залишила. Я потягнула шипучку.
— Я чекаю на запитання, — нагадав він суворим голосом. Я почала із найневиннішого. Принаймні на мою думку.
— Що ти робиш у Порт-Анджелесі?
Він опустив погляд, повільно поклавши долоні одна на одну на столі. Очі блимнули на мене з-під вій, на вустах промайнула самовпевнена посмішка.
— Наступне.
— Це — найпростіше, — запротестувала я.
— Наступне, — повторив він.
Я розчаровано опустила очі. Розмотала рушничок зі столовими приборами, взяла виделку, обережно наколола равіолі, повільно поклала до рота, не підводячи очей. Я міркувала і жувала. Грибочки на смак були просто клас. Перш ніж подивитися на Едварда, я проковтнула равіолі й потягнула газованки.