— Ти їж, а я розповідатиму, — висунув він умову. Я миттю наколола на виделку і відправила до рота равіолі.
— Вистежувати тебе важче, ніж це, по ідеї, має бути. Як правило, я легко знаходжу будь-кого, чиї думки прочитав хоча б раз.
Він нетерпляче поглянув на мене, і я збагнула, що завмерла як статуя, тож змусила себе ковтнути, наколоти наступне равіолі й повторити процедуру.
— Я дослухався до Джесики упіввуха — як я казав, тільки ти здатна знайти неприємності у Порт-Анджелесі. Тому спочатку не зауважив, як ти відділилася від дівчат і залишилася сама. Потім, утямивши, що тебе немає поблизу, я вирушив на пошуки до книгарні, яку побачив у голові Джесики. Я зміг визначити, що ти не заходила всередину, а пішла у південному напрямку… і зрозумів, що тобі рано чи пізно доведеться повернути назад. Я просто сидів і чекав, навмання читаючи думки перехожих — можливо, хтось звернув на тебе увагу, так я визначив би твоє місцеперебування. Я не мав причини хвилюватися… та відчував дивне нетерпіння…
Він глибоко замислився і втупився кудись повз мене, переглядаючи картини, недосяжні для моєї уяви.
— Я почав їздити кругами, і далі… дослухаючись. От-от мало сісти сонце, я збирався вийти з авта й продовжити пошуки пішки. Аж раптом… — він замовк, заскреготівши зубами у наглому нападі люті. Потім зусиллям волі вгамував гнів.
— Що — раптом? — прошепотіла я. Він досі дивився понад моєю головою.
— Я почув їхні думки, — загарчав Едвард. Верхня губа смикнулася, оголюючи передні зуби. — Я побачив тебе у його голові, — він зненацька рвучко схилився, лікоть зметнувся над столом, рука затулила очі. Все відбулося так швидко, що я здригнулася.
— Дуже… важко, ти не уявляєш, наскільки важко було просто забрати тебе звідти і залишити їх… живими, — голос приглушено долинав з-під руки. — Я міг би дозволити тобі повернутися додому із Джесикою та Анжелою, але боявся, що коли ти поїдеш, я піду по сліду за ними, — пошепки зізнався він.
Я мовчки сиділа, не в змозі поворухнутися. У голові була цілковита каша. Руки я тримала на колінах, ослаблено відкинувшись на спинку стільця. Едвард не забирав долоні від обличчя, сидів прямо та нерухомо, наче вирізьблений із каменю, який нагадувала його шкіра.
Нарешті він підвів очі, повні власних запитань, шукаючи зустрічі з моїми.
— Ти готова їхати додому? — поцікавився він.
— Я готова їхати звідси, — уточнила я, невимовно вдячна за те, що попереду на нас чекає подорож довжиною в годину. Попрощатися зараз було б понад мої сили.
Офіціантка примчала, ніби знала, що ми збираємося йти. Або спостерігала за нами.
— Вам нічого не потрібно? — поцікавилася вона в Едварда.
— Ні, дякую, ми б хотіли розрахуватися, — він говорив тихо, твердо, у голосі чулося напруження. Здається, це її спантеличило. Він очікувально поглянув на дівчину.
— З-з-звичайно! — запнулася вона. — Ось, будь ласка, — витягнула маленьку шкіряну книжечку з передньої кишені чорного фартуха і віддала йому.
Наступної миті він тримав у руках чек, поклав його до книжечки й повернув їй.
— Решти не треба, — усміхнувся він, підводячись. Я незграбно скочила на ноги.
Вона спокусливо всміхнулася у відповідь.
— Гарного вам вечора.
Дякуючи їй, Едвард не відривав очей від мене. Я придушила посмішку.
Ми попрямували до дверей. Він ішов зовсім поруч, але уважно стежив, щоб ненароком не торкнутися мене. Пригадалися слова Джесики про її стосунки із Майком, що майже досягли стадії першого поцілунку. Я зітхнула. Напевно, Едвард почув зітхання, адже з цікавістю поглянув згори вниз. Я не відривала очей від тротуару, радіючи, що в Едварда не виходить читати мої думки.
Він відчинив пасажирські двері, тримав їх, доки я не сіла в авто, обережно зачинив за мною. Я спостерігала, як він обходить «вольво», в котрий раз зачудовано милуючись граційністю його рухів. По всьому виходило, що я б мала до цього звикнути — але ні. У мене таке відчуття, що до Едварда не звикнеш і через тисячу років.
Сівши за кермо, він завів двигун і ввімкнув обігрівач на повну потужність. Надворі серйозно похолодало, кінець хорошій погоді, — подумала я. Втім, в Едвардовій куртці мені було тепло. Коли, як мені здавалося, він не дивився, я вдихала її аромат.
Едвард мчав нічним містом, вочевидь, не переймаючись інтенсивністю руху і маневруючи як йому заманеться, щоб захопити вільний простір на дорозі.
— Ну що ж, — почав він багатозначно, — тепер твоя черга.
Розділ 9
Теорія
— Можна я дещо запитаю? Одну річ? — заходилася благати я, коли Едвард на тихій вулиці піддав газу. Складалося враження, що йому не потрібно стежити за дорогою. Він зітхнув.