— Я не сміятимусь, — пообіцяв він.
— Мене більше лякає, що ти розгніваєшся.
— Все так погано?
— Чесно кажучи, так.
Він чекав, я розглядала свої руки, щоб не бачити його виразу.
— Розповідай, — голос у нього був спокійний.
— Не знаю, з чого почати, — зізналась я.
— Тоді чому не почати спочатку… ти казала, що вигадала цю версію не сама.
— Не сама.
— Що тебе підштовхнуло? Книжка? Кіно? — навмання припустив він.
— Ні, це сталося минулої суботи, на пляжі… Я ризикнула глипнути на Едварда. Здається, він не здогадується.
— Я випадково зустрілася зі старим знайомим — Джейкобом Блеком, — вела далі я. — Його тато товаришував із Чарлі, ще коли я пішки під стіл ходила.
Він досі мав спантеличений вигляд.
— Його тато — старійшина племені квілеут, — вп’ялась я у нього очима. На його обличчі застиг збентежений вираз. — Ми пішли прогулятися, — (звісно, я не стала згадувати про спокусницькі плани), — і Джейк розповів деякі старі легенди. Думаю, хотів налякати… Одна історія була про… — я замовкла, завагавшись.
— Продовжуй, — сказав він.
— …вампірів.
Я усвідомила, що кажу це пошепки. Жодна сила не змусила б мене зараз поглянути на нього. Я виразно бачила, як його пальці конвульсивно втиснулись у кермо.
— І ти відразу подумала про мене? — не втратив він самовладання.
— Ні. Джейк… згадав вашу родину. Едвард мовчки дивився на дорогу. Раптом мені стало страшно, страшно за Джейкоба.
— Він вважає це дурними забобонами, — швидко заторохтіла я. — Він і гадки не мав, що я сприйму легенду серйозно, — щось мені серце підказує, цього не достатньо. Доведеться зізнаватися. — Це я у всьому винна, я змусила його розповісти.
— Чому?
— Лорен заговорила про тебе — намагалася мене спровокувати. Найстарший хлопець із тих, що підійшли до нас, сказав, що ви не приходите до резервації, тільки прозвучало це так, наче за його словами крилося щось більше. Тому я виманила Джейкоба подалі від решти і витягнула з нього інформацію, — повісила я голову.
— Як витягнула? — запитав він.
— Спробувала з ним пофліртувати. Спрацювало краще, ніж я могла б подумати.
Самій не віриться, як згадаю.
— Хотів би я це побачити, — невесело хихотнув Едвард. — І вона звинувачує мене, що я задурюю людям голови. Бідолаха Джейк!
Я почервоніла і втупилася в темряву за вікном.
— Що ти зробила потім? — поцікавився він після хвилинної паузи.
— Пошукала в інтернеті.
— Знайшла щось, що тебе переконало? — голос пролунав майже байдуже, та руки намертво вп’ялись у кермо.
— Ні, нічого переконливого. Звичайна дурня. А потім… — замовкла я.
— Що?
— Я вирішила, що це не має значення, — прошепотіла я.
— Не має значення?
Його тон змусив мене підвести голову — кінець кінцем мені вдалося пробити стіну вдаваної байдужості! Обличчя було скептичним, зі слабким натяком на гнів, якого я так боялася.
— Так, — м’яко пояснила я. — Мені байдуже — хто ти чи що ти.
У голосі його забриніли різкі насмішкуваті нотки.
— Для тебе не має значення, чудовисько я чи ні? Тобі байдуже, якщо я — не людина?
— Так.
Він сидів мовчки, зосередившись на дорозі. На обличчі застиг холодний і суворий вираз.
— Ти сердишся, — зітхнула я. — Краще б я тримала язика за зубами.
— Не краще, — заперечив він не ласкавішим за вираз обличчя тоном. — Добре, що я нарешті дізнався, що ховається у твоїй голові, навіть якщо це думки божевільної.
— Отже, я помилилася? — запитала я з викликом.
— Мова зараз не про це. «Це не має значення!» — прошипів він крізь стиснуті зуби.
— То я права? — хапнула я ротом повітря.
— А це має значення? Я глибоко вдихнула.
— Не зовсім, — замовкла я на мить. — Але мені цікаво. Принаймні вдалося опанувати голос. Тут він здався.
— Що тобі цікаво?
— Скільки тобі років?
— Сімнадцять, — швидко відказав він.
— І як довго тобі сімнадцять?
Едвард не відривав очей від дороги, та я помітила, як сіпнулися губи.
— Якийсь час, — нарешті визнав він.
— Гаразд, — всміхнулась я, радіючи, що він вирішив бути відвертим зі мною. Він пильно подивився на мене, точнісінько як раніше — того вечора, коли хвилювався, що я впаду в шоковий стан. Я ширше всміхнулася, підбадьорюючи його, він насупився у відповідь.
— Не смійся, але як тобі вдається виходити надвір удень? Ого, вдалося його розсмішити.
— Міф.
— Ви не згоряєте на сонці?
— Міф.
— Не спите у домовинах?
— Міф, — і, повагавшись хвильку, він додав (щось особливе почулося в голосі): — Я взагалі не сплю.