Мені знадобився певний час, щоб перетравити інформацію.
— Зовсім-зовсім?
— Ніколи, — підтвердив Едвард майже нечутно.
Потім повернув голову, замислено позирнув на мене. Наші погляди зустрілися, мої очі втонули у золотавій безодні, думки розлетілися врізнобіч, як пух на вітрі. Я дивилася на Едварда, поки він не відвів погляду.
— Ти не запитала про найголовніше, — у голосі почулися крижані нотки; коли він зиркнув на мене, очі були холодними.
Я кліпнула, ще не в змозі прийти до тями.
— Про що саме?
— Тебе не хвилює, як я харчуюся? — саркастично поцікавився він.
— А, — промимрила я, — ти про це.
— Так, про це, — жорстко сказав він. — Не хочеш знати, чи п’ю я кров?
Я здригнулася.
— Бачиш, Джейкоб дещо розповідав із цього приводу.
— Що він розповів? — похмуро запитав Едвард.
— Він сказав, що ви… не полюєте на людей. Сказав, що ваша родина, в принципі, безпечна, адже ви полюєте тільки на тварин.
— Він сказав, що ми безпечні? — скептично перепитав Едвард.
— Не зовсім. Він сказав, що ви, в принципі, не небезпечні. Але квілеути не хочуть пускати вас на свою землю, про всяк випадок.
Він дивився вперед, хоча я не була впевнена, що він стежить за дорогою.
— То Джейк має рацію? Ви не полюєте на людей? — я щосили намагалася говорити спокійно.
— У квілеутів хороша пам’ять, — прошепотів Едвард. Я сприйняла це як підтвердження.
— Тільки не думай, що все так просто, — застеріг він. — Вони чинять мудро, тримаючись від нас подалі. Ми — небезпечні.
— Не розумію.
— Ми стараємося, — повільно пояснив він. — Зазвичай, коли ми щось робимо, то робимо на совість. Та інколи помиляємось. Наприклад, я помилився, коли дозволив собі залишитися з тобою наодинці.
— Це помилка? — я почула сум у власному голосі; не знаю, чи він також.
— Дуже небезпечна помилка, — пробурмотів він.
У машині запанувала тиша. Я спостерігала, як світло фар кривуляє разом із вигинами дороги. Воно рухалося занадто швидко, нереально, наче ми проходили відеогру. Я фізично відчувала, що час, як чорний асфальт під колесами, збігає з кожною секундою, й страшенно боялася, що більше не матиму нагоди так поговорити з Едвардом, поговорити відверто, усвідомлюючи, як раптом зникають мури між нами. Останні слова натякали на кінець розмови, та я геть відкидала такий варіант. Завелика розкіш змарнувати бодай хвилину, коли ми наодинці.
— Розкажи ще, — відчайдушно попрохала я, не переймаючись попередньою фразою. Тільки б знову почути його голос.
Він хутко блимкнув на мене, приголомшений новою інтонацією.
— Що ще ти хочеш знати?
— Розкажи мені, чому ви полюєте на тварин замість людей, — запропонувала я, не спромігшись притамувати розпач у голосі. Я відчувала, що зараз розплачуся, і щосили боролося з розпачем, який уже охоплював мене.
— Не хочу бути чудовиськом, — відповів він тихо.
— Але тварин недостатньо? На якийсь час він замовк.
— Не скажу точно, але це можна порівняти з дієтою з соєвого молока й сиру. Ми називаємо себе «вегетаріанцями», маленький сімейний жарт. Таке харчування повністю не втамовує голоду, чи радше спраги, хоча дає достатньо сил, щоб опиратися. Як правило, — у голосі його забриніли зловісні нотки. — Бо інколи це складніше, ніж зазвичай.
— Зараз тобі дуже складно? — запитала я. Він зітхнув.
— Так.
— Але ти не голодний, — впевнено сказала я, не запитуючи, а стверджуючи.
— Чому ти так думаєш?
— Твої очі. Я казала, що маю теорію. Я помічала, що люди — особливо чоловіки — стають дратівливішими, коли зголодніють.
Він хихотнув.
— Ти спостережлива, правда?
Я не відповіла, просто дослухаючись до дзвінкого сміху і записуючи його на жорсткий диск у голові.
— На минулих вихідних ви полювали з Емметом? — запитала я, коли в авті запанувала мовчанка.
— Так, — він помовчав, наче вирішуючи: говорити далі чи ні. — Я не хотів їхати, та це було необхідно. Коли не мучить спрага, трішки легше перебувати поруч із тобою.
— Чому ти не хотів їхати?
— Мені стає… м-м-м… неспокійно, коли я надовго залишаю тебе, — очі дивилися ніжно, але пильно, здавалося, просвітлюючи наскрізь, як рентген. — Я говорив серйозно, коли в минулий четвер просив тебе не шубовснутися в океан і не потрапити під машину. Усі вихідні не міг зосередитися, хвилювався за тебе. Після того, що трапилося сьогодні ввечері, просто дивуюся, як ти зуміла прожити два дні без пригод і травм, — Едвард похитав головою, наче щось пригадав. — Ну, майже без травм.