— Тобто?
— Твої руки, — нагадав він. Я поглянула на долоні, на внутрішньому боці яких виднілися майже загоєні сліди від подряпин. Від Едварда нічого не приховаєш.
— Я впала, — зітхнула я.
— Як я і думав, — куточки вуст метнулися вгору. — Якщо взяти до уваги, що це — ти, все могло бути набагато гірше. Така ймовірність ненастанно катувала мене, поки я був у від’їзді. Три дні видалися дуже довгими. Я добряче дістав Еммета, — невесело посміхнувся він.
— Три дні? Хіба ти не сьогодні повернувся?
— Ні, ми приїхали в неділю.
— Тоді чому нікого з вас не було у школі? — я відчула жорстоке розчарування, навіть злість, згадавши, скільки настраждалася через Едвардову відсутність.
— Ти запитувала, чи шкодить мені сонце, я сказав, що ні. Та мені краще не виходити під пряме сонячне проміння, принаймні не в людей на очах.
— Чому?
— Колись покажу, — пообіцяв він. Я на хвилину замислилася.
— Міг би мені зателефонувати, — вирішила я. Я захопила його зненацька.
— Я знав, що з тобою все гаразд.
— Але я не знала, де ти. Я… — завагалась я й опустила очі додолу.
— Що? — у шовковому голосі крилася непереборна сила.
— Мені не подобається. Не бачити тебе. Мені стає неспокійно, — звісно, я почервоніла, сказавши це вголос.
Едвард мовчав. Я стривожено зиркнула на нього, щоб побачити на обличчі маску болю.
— Ні! — простогнав він. — Так не повинно бути. Я не второпала, що спричинило таку реакцію.
— Я сказала щось не те?
— Белло, хіба ти не розумієш? Одна справа — коли я роблю непростимі помилки, і зовсім інша — коли ти дозволяєш собі глибоко втягуватися у це, — він звернув сповнені муки очі на дорогу; слова лилися з вуст так швидко, що я ледве встигала їх розбирати. — Не хочу навіть чути про такі почуття з твого боку, — він говорив тихо, але наполегливо. Слова ранили мене у самісіньке серце. — Це неправильно. Це небезпечно. Я небезпечний, Белло, прошу, зрозумій.
— Ні! — я щосили намагалася не скидатися на напринджену дитину.
— Я серйозно, — гаркнув він.
— Я теж. Я сказала — для мене не має значення, хто ти. Запізно. Його голос глухо і різко хльоснув тишу, як батіг.
— Ніколи не кажи так.
Я прикусила язика і щиро пораділа, що він не зможе дізнатися, як мені боляче. Я втупилася в дорогу. Враховуючи, як він мчить, ми вже маємо під’їздити до Форкса.
— Про що думаєш? — запитав він різкувато. Я похитала головою, до кінця не впевнена, чи зможу говорити.
Відчувала на собі його пильний погляд, та вперто дивилася вперед.
— Ти плачеш? — здається, він не на жарт здивувався. А я й не звернула уваги, як рідина з очей виплеснулася назовні. Похапцем тернула рукою по щоці — хто б сумнівався, що та виявиться вологою від зрадницьких сліз.
— Ні, — заперечила я тремтячим голосом. І побачила, як він нерішуче простягає до мене праву руку, потім раптом стримується і повільно кладе її назад на кермо.
— Пробач мені.
Я відчула, що йому справді шкода, й розуміла, що він перепрошує не для красного слівця.
Темрява і тиша. Нічого більше.
— Поясни мені дещо, — сказав він за хвилину. Помітно було, що він боровся з собою, щоб говорити привітніше.
— Так?
— Про що ти думала сьогодні ввечері, перш ніж я вилетів із-за рогу? Мене спантеличив вираз твого обличчя — ти не здавалася зляканою, радше щосили намагалася на чомусь зосередитися.
— Я силкувалася пригадати, як вирубати нападника — знаєш, прийоми самозахисту. Я збиралася вдавити йому ніс у мозок, — я відчула, як на згадку про темночубого коротуна всередині закипає ненависть.
— Ти збиралася з ними битися? — розчаровано протягнув Едвард. — А про втечу не думала?
— Якби я побігла, то неминуче гепнулася б на землю, — визнала я.
— Чому не покликати на допомогу?
— На все свій час. Він похитав головою.
— Ти права — захищаючи твоє життя, я дійсно втручаюсь у неминуче.
Я зітхнула. Ми скинули швидкість, заїжджаючи у місто. Домчали за двадцять хвилин.
— Ми побачимося завтра? — вимогливо поцікавилась я.
— Так, мені теж треба здати твір, — посміхнувся він. — Я займу для тебе місце на ланчі.
Яке безглуздя: після всього, пережитого сьогодні, від дріб’язкової обіцянки затремтіли коліна і відібрало мову!
Ми зупинилися перед будинком Чарлі. Всередині горіло світло, стояв на місці пікап — перед моїми очима постала до болю звична картина. Здається, я прокидаюся зі сну. Едвард заглушив двигун, та я заклякла на сидінні.
— Ти обіцяєш, що нікуди не зникнеш завтра?