— На англійській Майк запитав мене, чи ти розповідала про понеділок, — мовила я.
— Серйозно?! Що ти сказала? — ледве не задихнулася вона, відразу забувши про мене з Едвардом.
— Я відповіла, що ти розказувала, як ви чудово провели час. Здається, він зрадів.
— Скажи мені точно його слова, і дослівно, що ти відповіла!
Решта дороги проминула за аналізом структури речень, левову частку іспанської ми присвятили найдетальнішому відтворенню Майкової міміки. Нізащо в світі не займалася б довго такою дурнею, якби не побоювання, що в іншому разі розмова повернеться у небезпечне русло.
Потім пролунав дзвінок на обід. Коли я зірвалася з місця, абияк запихаючи книжки до сумки, мій піднесений настрій не залишився непоміченим.
— Сьогодні за ланчем ти сидітимеш не з нами, правда? — припустила вона.
— Поживемо — побачимо.
Не можу бути стовідсотково впевнена, що Едвард не зникне, поставивши мене у незручне становище.
Та за дверима іспанського кабінету, прихилившись до стіни, чекав на мене Едвард Каллен, більше схожий на грецького бога, ніж на людину. Джесика зиркнула на нього, закотила очі й залишила нас.
— До зустрічі, Белло, — багатозначно прощебетала вона. Можливо, доведеться вимкнути звук у телефоні.
— Привіт! — сказав він водночас задоволено й роздратовано. Жодних сумнівів, підслуховував нас.
— Привіт!
У голову не лізла годяща тема для розмови, Едвард мовчав — очікував свого часу, вирішила я, тому прогулянка до кафетерію минула без слів. Іти поруч із Едвардом у тисняві й штовханині обідньої перерви — наче повернутися у перший день у школі. Всі витріщаються.
Він мовчки приєднався до черги, хоча допитливий погляд ковзав по моєму обличчю що кілька секунд. Мені здалося, що роздратування бере гору над задоволенням, стаючи домінантною емоцією. Я почала нервово гратися змійкою на куртці.
Він підійшов до прилавка і вщерть заповнив тацю.
— Що ти робиш? — запротестувала я. — Сподіваюся, це все не для мене?
Він похитав головою, збираючись платити за їжу.
— Звісно, половина — моя.
Я підняла догори брову.
Він попрямував туди, де ми сиділи минулого разу. З протилежного кінця довгого столу група старшокласників здивовано спостерігала, як ми сідаємо один навпроти одного. Едварду, схоже, було байдуже.
— Бери, що хочеш, — сказав він, підштовхуючи тацю до мене.
— Мені цікаво, — сказала я, взявши яблуко й крутячи його в руках, — що б ти робив, якби тебе підбили скуштувати людської їжі?
— Завжди тобі цікаво, — скривився він, похитавши головою. Вп’явся у мене очима, не дозволяючи відвести погляд, взяв із таці піцу, повагом відкусив чималий шматок, швидко пережував і проковтнув. Я спостерігала з розтуленим ротом.
— Якби тебе підбили з’їсти грязюку, ти б змогла, правда? — поблажливо поцікавився він.
Я зморщила носа.
— Якось я їла бруд… на спір, — зізналась я. — Не так і гидко. Едвард розсміявся.
— Чомусь я не здивований… Здається, щось за моїм плечем привернуло його увагу.
— Джесика аналізує мої дії, щоб потім розкласти все по поличках для тебе, — підштовхнув він решт у піци до мене. На згадку про Джесику на його риси впала тінь минулого роздратування.
Я поклала яблуко й відкусила піцу, старанно уникаючи дивитися на Едварда. Зараз почнеться допит.
— Кажеш, офіціантка була гарненькою? — ніби між іншим поцікавився він.
— Ти справді не помітив?
— Ні. Не звернув уваги. Мене хвилювали інші запитання.
— Бідолашна, — я могла дозволити собі бути милосердною.
— Дещо з того, що ти розповіла Джесиці… скажімо так, непокоїть мене, — він не захотів підіграти мені, перейшовши на жартівливий тон. Голос звучав хрипкувато, з-під опущених вій у мене впивалися стурбовані очі.
— Не дивно, що тобі сподобалося не все почуте. Ти в курсі, що говорять про любителів підслуховувати, — нагадала я.
— Я попереджав тебе, що слухатиму.
— А я попереджала, що тобі не захочеться дізнаватися мої думки.
— Правда, — погодився він, не змінюючи тону. — Втім, ти помиляєшся. Я дуже хочу знати, про що ти думаєш, — все. Просто мені хотілося б… щоб ти не думала деякі речі.
Я насупилася.
— О, це все міняє.
— Мова зараз про інше.
— Про що?
Ми схилилися над столом, тягнучись одне до одного. Едвардові білі довгі руки підперли підборіддя, я гойднулася вперед, поклавши праву долоню Едварду на шию. Я постійно мала нагадувати собі, що ми сидимо у переповненій їдальні, де за нами, напевно, спостерігає не одна пара цікавих очей. Як легко з головою поринути у нашу напружену маленьку приватну розмову!