— Ти справді віриш, що я тобі небайдужий більше, ніж ти мені? — промимрив він, нахиляючись ближче, пронизуючи мене темно-золотавими очима.
Довелося негайно пригадувати, як дихати. Спроба увінчалася успіхом, лише коли я відвела погляд.
— Знову ти за своє, — прошепотіла я. Від здивування його очі стали ще більшими.
— Що?
— Засліплюєш мене, — зізналась я, намагаючись не втратити самовладання, подивившись на нього.
— О! — насупився він.
— Ти не винен, — зітхнула я. — Це мимовільно.
— Ти відповіси на поставлене запитання?
Я опустила очі.
— Так.
— «Так» у сенсі: ти відповіси — чи «так» у сенсі: ти дійсно віриш? — розлютився він.
— Так, я справді у це вірю.
Я зосередилася на розгляданні стола, блукаючи очима по візерунку — імітації дерев’яних дощечок на пластику. Мовчанка затягнулася. Я вперто затялася цього разу не заговорити першою, борючись зі спокусою крадькома зиркнути на Едварда.
Нарешті я почула м’який шовковий голос.
— Ти помиляєшся. Я підвела голову, щоб зустрітися з ніжним поглядом.
— Ти не знаєш, — пошепки не погодилась я, із сумнівом похитавши головою, хоча від його слів серце ледве не вискочило із грудей. Як мені хотілося, щоб це було правдою!
— Чому ти так думаєш? — рухливі топазові очі проникливо дивилися прямо у душу, здавалося, марно намагаючись витягнути правду просто з моєї голови.
Я втупилася в Едварда, намагаючись при цьому зберегти чіткість мислення і знайти спосіб все пояснити. Поки я відчайдушно копирсалася у голові в пошуках годящих слів, Едвард почав виказувати ознаки нетерпіння, насупився, збентежений моїм мовчанням. Я забрала руку із шиї і підняла палець догори.
— Мені треба подумати, — зауважила я. Судячи з виразу, йому полегшало — він зрадів, що я взагалі збираюся відповідати.
Я поклала праву руку на стіл, поряд із лівою, щоб мої долоні зустрілися. Витріщилася на руки, сплітаючи пальці у замочок і розплітаючи, і врешті-решт заговорила.
— Ну, якщо забути про очевидне, інколи… — завагалась я. — Не впевнена, не вмію читати думки, та інколи складається враження, що ти маєш на увазі «до побачення», хоча говориш нібито зовсім інше.
Це було найточніше вербальне втілення страждання, у яке час від часу занурювали мене Едвардові слова.
— Проникливо, — прошепотів він, підтверджуючи побоювання і змушуючи вищезгадане страждання виринути на поверхню. — Одначе в цьому криється причина твоєї помилки, — почав пояснювати він, аж раптом примружився. — Що ти хотіла сказати словом «очевидне»?
— Господи, поглянь на мене, — (абсолютно зайва пропозиція, він не зводить із мене очей). — Я звичайна пересічна людина — ну, хіба що за винятком здатності притягувати погане, як ті кілька випадків, коли я ледве не загинула, і майже інвалідної незграбності. І подивися на себе, — повела я рукою у бік приголомшливо досконалої істоти.
На мить його брова розгнівано поповзла вгору, потім вирівнялася. В очах забриніло розуміння.
— Знаєш, ти маєш не цілком правильне уявлення про себе. Я визнаю, ти ідеальний магніт для неприємностей, — похмуро захихотів він, — проте ти не чула думок кожної особи чоловічої статі у свій перший шкільний день.
Я ошелешено кліпнула.
— Не можу повірити… — тихо пробурмотіла я.
— Повір мені бодай цього разу — ти незвичайна!
Моя ніяковість виявилася сильнішою за задоволення від того, як він подивився на мене, кажучи це. Я хутко нагадала свій початковий аргумент.
— Не я намагаюся відшити тебе, — підкреслила я.
— Ну, чому ти не хочеш зрозуміти? Це доводить мою правоту. Ти дуже дорога мені, бо якщо я зможу, — він похитав головою, здається, борючись із думкою, — якщо покинути тебе буде правильно, я ладен зробити боляче собі, щоб уберегти від страждань і небезпеки тебе.
Я пильно поглянула на нього.
— Ти не припускаєш, що я вчинила б аналогічно?
— Тобі ніколи не доведеться робити такий вибір.
Зненацька, ні сіло ні впало, його непередбачуваний настрій змінився. Неймовірна пустотлива посмішка осяяла риси.
— Звісно, піклування про твою безпеку починає перетворюватися на щоденну роботу, яка вимагає постійної присутності.
— Зранку зі мною не трапилося жодної халепи, уявляєш? — нагадала я, вдячна за перехід до легшої теми. Не хочу, щоб Едвард продовжував говорити про «прощання». Якщо доведеться, гадаю, я навмисне вляпаюсь у темну історію, тільки б він залишався поруч… Треба викинути ідею із голови, перш ніж Едвардове метке око прочитає її на обличчі. Бо в іншому разі на мене точно чекають проблеми.