Містер Банер вставив касету в замучений магнітофон і попрямував до стіни, щоб вимкнути світло.
Тільки-но кімната поринула у темряву, я раптом до болю відчула, що Едвард перебуває на відстані пари сантиметрів. Я приголомшено зауважила, як по тілу біжить несподіваний електричний розряд. Дивовижно, ніколи б не подумала, що, виявляється, можу ще сильніше відчувати Едвардову присутність. Божевільний імпульс простягнути руку й доторкнутися до нього, хоча б разочок погладити у темряві досконале обличчя повністю заполонив мене. Я схрестила руки на грудях, стиснувши пальці у кулаки. Я божеволію.
На екрані замиготіли перші кадри, символічно освітливши приміщення. Очі, скориставшись із нагоди, вп’ялися в Едварда. Я дурнувато посміхнулася, помітивши, що його поза — точне віддзеркалення моєї. Руки стиснені у кулаки, опущені долу очі крадькома зиркають у мій бік. Він вишкірився у відповідь; неймовірно, навіть темряві не приховати промінець тепла у його очах. Я відвела погляд, щоб уникнути проблем із диханням. Яке безглуздя, що в певні миті у мене паморочиться в голові.
Здавалося, урок триватиме вічність. Мені не вдалося зосередитися на фільмі, я навіть не запам’ятала теми. Марно намагалась розслабитися, та електрична напруга, джерелом якої, схоже, було Едвардове тіло, не спадала. Час від часу я дозволяла собі швидко блимнути на нього. Здається, йому теж не легко. Неймовірно сильне, непереборне бажання доторкнутися до нього відмовлялося відпускати мене. Для перестраховки я щосили вдавила кулаки у ребра, аж розболілися пальці.
Коли містер Банер клацнув вимикачем, я полегшено зітхнула. Кінець уроку. Я витягнула руки вперед, розробляючи задерев’янілі пальці. Поруч хихотнув Едвард.
— Ну-ну, цікаво, — пробурмотів він. Голос похмурий, погляд сторожкий.
— М-м-м, — усе, на що я була зараз здатна.
— Ходімо? — запитав Едвард, граційно підводячись.
Я ледве не застогнала. Фізкультура. Обережно встала, побоюючись, що загадкова нова напруга між нами вплинула на здатність тримати рівновагу.
Він мовчки провів мене до спортзалу, зупинившись біля дверей. Я обернулася, щоб попрощатися, і застигла на місці, вражена його обличчям. Від погляду на змучене, стражденне і до жорстокості прекрасне лице бажання торкнутися його обпалило пекучим болем. Я не змогла навіть сказати «бувай».
Він невпевнено простягнув руку, в очах забринів відгомін внутрішньої боротьби. Потім швидким рухом провів кінчиками пальців по моїй щоці. Його шкіра була звично крижана, та слід від доторку здавався небезпечно гарячим — ніби я опеклася, хоча не встигла відчути болю.
Він мовчки розвернувся і швидко попрямував геть.
Я похитуючись зайшла у спортзал, у голові паморочилося. Попленталася до роздягальні, наче сомнамбула, натягнула форму, приблизно пам’ятаючи, що навколо вештаються якісь люди. Повністю я повернулася до реальності, тільки коли мені вручили ракетку. Не важка, вона, втім, непевно відчувалась у руці. Я помітила, що деякі учні крадькома витріщаються. Тренер Клеп наказав розбитися на пари.
На щастя, рудименти Майкової галантності — штука живуча; він став поруч.
— Будемо командою?
— Дякую, Майку, але ти не мусиш, тож дивись, — засоромлено скривилась я.
— Не хвилюйся, я не потраплю під удар, — вишкірився він. Як інколи легко любити Майка!
Звісно, без ускладнень не обійшлося. Я незрозумілим чином примудрилася під час однієї подачі вдарити себе ракеткою по голові й сильно заїхати по плечу Майку. Решту уроку я провела у задньому кутку корту, не ризикуючи виймати ракетку з-за спини. Незважаючи на перешкоду у вигляді моєї персони, Майк виявився непоганим тенісистом, самотужки здобувши перемогу у трьох сетах із чотирьох. Тому коли нарешті тренер свистком сповістив про закінчення уроку, я отримала незаслужену п’ятірку.
— Ну, — сказав він, коли ми залишали корт.
— Що ну?
— Ви з Калленом разом, так? — задерикувато запитав він. Нещодавня прихильність миттю розтанула як дим.
— Не пхай носа у чужі справи, Майку, — попередила я, про себе кленучи Джесику включно до сьомого коліна.
— Мені це не подобається, — пробурмотів Майк, наче й не він.
— Твоя думка нікого не цікавить, — відрізала я.
— Він дивиться так, ніби… хоче тебе з’їсти, — вів далі він, не звертаючи уваги на мої слова.
Зусиллям волі я подавила істеричний сміх, що збирався от-от голосно вибухнути, та маленьке капосне хихотіння зуміло злетіти з вуст. Майк витріщився на мене, я помахала рукою і змилася до роздягальні.
Я швидко перевдяглася, всередині все не просто співало — виводило арії. Суперечка з Майком одразу стерлася з пам’яті. Цікаво, Едвард чекатиме на мене, чи варто піти до машини? Що коли там сидітимуть його родичі? Мене накрила хвиля непідробного жаху. Каллени знають, що мені все відомо? Чи варто зізнаватися, що мені відомо, що вони знають, що мені відомо, чи ні?