На момент виходу зі спортзалу я твердо вирішила йти додому пішки, навіть не дивитись у бік стоянки. Та побоювання виявилися безпідставними. Едвард чекав на мене, граційно прихилившись до стіни. Обличчя, від якого перехоплювало подих, наразі було спокійним. Наблизившись до нього, я відчула особливе полегшення.
— Привіт! — видихнула я, широко всміхаючись.
— Привіт! — відповіла божественна усмішка. — Як фізкультура?
Моє обличчя ледь спохмурніло.
— Чудово, — збрехала я.
— Невже? — засумнівався він. Перебіг очима на щось за моїм плечем, примружився. Я подивилася назад, щоб побачити Майкову спину. Він чимчикував оддалік.
— Що таке? — наполягла я.
Едвардові очі ковзнули назад на мене, не втративши напруженого виразу.
— Ньютон починає мене діставати.
— Тільки не кажи, що знову підслуховував! — запанікувала я. Гарний гумор випарувався миттєво, як і з’явився.
— Як голова? — невинно поцікавився він.
— Ти неможливий! — розвернулась я і попростувала у напрямку стоянки, хоча на той момент не виключала, що додому йтиму пішки.
Він легко мене наздогнав.
— Це ти згадала, що я ніколи не бачив тебе на фізкультурі. Мені стало цікаво.
Не схоже, щоб він розкаювався у скоєному; я проігнорувала його.
До авта ми йшли мовчки. З мого боку мовчання пашіло люттю і збентеженням. Довелося зупинитися за кілька кроків від машини — її оточував натовп учнів, самих хлопців. Потім я зрозуміла, що вони стовбичили не навколо «вольво». Насправді центром живого кола, яке, безперечно, мордувала пристрасна заздрість, була червона, з відкидним верхом автівка Розалії. Жоден із хлопців не відірвав очей від об’єкта захоплення, коли Едвард прослизнув між ними, щоб відчинити двері. Я похапцем впала на пасажирське сидіння. Звісно, ніхто не помітив мене.
— Претензійно, — пробурмотів він.
— Що за марка? — запитала я.
— М3.
— Я не передплачую «За кермом». Скажи по-людськи.
— BMW, — він закотив очі, намагаючись здати назад, не переїхавши автолюбителів.
Я кивнула. Чула-чула про таку тачку.
— Ти ще гніваєшся? — поцікавився він, обережно маневруючи до виїзду.
— Звичайно! Він зітхнув.
— Пробачиш мені, якщо я вибачуся?
— Можливо… коли ти щиро визнаєш свою неправоту. І пообіцяєш ніколи більше так не робити, — наполягла я.
Раптом його очі пронирливо зблиснули.
— А що коли я визнаю помилку й погоджуся поїхати на твоїй машині у суботу? — вирішив він остаточно мене нокаутувати.
Я подумала та дійшла висновку, що кращої пропозиції годі й чекати.
— Згода, — відповіла я.
— В такому разі вибач, будь ласка, за те, що засмутив тебе, — довгу-довгу хвилину його очі палали щирим розкаянням, згубно впливаючи на моє серцебиття, тоді набули грайливого виразу. — В суботу рано-вранці я буду на твоєму порозі, як вірний васал.
— Угу, Чарлі помітить незрозуміле «вольво» біля двору, і мені не відкрутитися від пояснень.
Едвард поблажливо посміхнувся.
— Я не збираюся приїжджати на машині.
— Як… Він не дав договорити.
— Не хвилюйся. Я буду на місці й обіцяю — жодного авта на вашій під’їзній доріжці.
Що ж, хай так. У мене є нагальніше запитання.
— Зараз уже потім? — багатозначно поцікавилась я. Він насупився.
— Я гадав, що потім — це потім.
Я чекала; на його обличчі застиг увічливий вираз.
Едвард зупинив машину. Я здивовано підвела очі — звичайно, ми під’їхали до будинку Чарлі й припаркувалися за пікапом. Наші поїздки були б ідеальними, якби я хотіла тільки чимшвидше дістатися на місце. Коли я поглянула на Едварда, він пильно дивився на мене оцінювальним поглядом.
— Ти досі хочеш знати, чому не можеш подивитися, як я полюю? — він говорив сумним голосом, та мені здалося, що у глибині очей причаїлися жартівливі бісики.
— Ну, — прояснила я ситуацію, — мене більше зацікавила твоя реакція.
— Я налякав тебе? — він точно був налаштований на жартівливий лад.
— Ні, — збрехала я. Він не купився.
— Вибач, що налякав тебе, — наполіг він із легкою напівусмішкою, потім усі ознаки піддражнювання зникли. — Сама думка про те, що ти будеш там… коли ми полюватимемо… — зціпив він зуби.
— Це так небезпечно?