— Надзвичайно, — відповів він, не розслабляючи щелеп.
— Тому що…?
Він глибоко вдихнув і втупив погляд скрізь лобову шибку на череду густих хмар, що, здавалося, просто фізично тиснули на землю.
— Коли ми полюємо, — неохоче, повільно почав Едвард, — то повністю підкоряємося інстинктам. Мозок майже не керує нашими діями. Нюх особливо загострений. Якщо ти опинишся поблизу, коли я втрачу над собою контроль… — він похитав головою, не відриваючи похмурого погляду від важких хмар.
Я жорстко тримала своє обличчя, очікуючи, що Едвард швидко стрельне очима, щоб оцінити першу мимовільну реакцію. Вираз не зрадив мене.
Наші погляди перехрестилися, тиша затягнулася і… змінилася. Електричні розряди, які я відчула на біології, насичували повітря, поки Едвард безвідривно пронизував мої очі своїми. Лише коли голова пішла обертом, я зрозуміла, що не дихаю. Я сп’яніло хопила ротом ковток повітря, порушуючи тишу, а Едвард заплющив очі.
— Белло, гадаю, тобі час додому, — тихий голос прозвучав різкувато, погляд повернувся до хмар.
Я відчинила двері — арктичний протяг, що ввірвався до машини, допоміг прочистити думки. Побоюючись, що перечеплюся у запамороченому стані, я обережно вийшла з авта і зачинила двері, не озираючись. Шипіння, з яким опускається автоматичне вікно, змусило мене обернутися.
— Агов, Белло? — покликав Едвард спокійнішим голосом, нахилившись до відчиненого вікна зі слабкою посмішкою на губах.
— Так?
— Завтра — моя черга.
— Черга на що? Він ширше посміхнувся, зблиснувши білосніжними зубами.
— Ставити запитання.
І поїхав — машина різко набрала швидкість і зникла за рогом, перш ніж я встигла зібратися з думками. Йдучи до будинку, я всміхалася. Ясніше ясного, Едвард планує зустрітися зі мною завтра, а можливо, й не тільки.
Тої ночі Едвард, як завжди, грав першу скрипку в моїх снах. Одначе тональність марень змінилася. Вони розтривожили мене розрядами, що електризували повітря у другій половині дня. Уві сні я без кінця крутилася і переверталася, часто прокидаючись. Тільки рано-вранці зрештою виснажено провалилася у темряву без сновидінь.
Прокинувшись, я почувала втому й нетерплячку водночас. Вдягла коричневу водолазку з незмінними джинсами й зітхнула, уявивши маєчку на тоненьких бретельках та шорти. Сніданок не обманув очікувань — все було звично і тихо. Чарлі посмажив яєчню, я з’їла тарілочку каші. Цікаво, Чарлі не забув про суботу? Він відповів на невимовлене запитання, встаючи, щоб віднести тарілку до раковини.
— Щодо суботи… — почав він, ідучи на інший кінець кухні й вмикаючи кран.
Я улесливо підхопила.
— Так, тату.
— Не передумала їхати у Сієтл? — запитав він.
— Ні, не передумала, — скривилась я. Краще б він не починав тему, не довелося б дбайливо вигадувати напівбрехні.
Він вичавив миючий засіб на тарілку і розтер губкою.
— Ти точно впевнена, що не встигнеш повернутися до танців?
— Тату, я не піду на бал, — пильно поглянула я на нього.
— Хіба тебе ніхто не запросив? — поцікавився він, зосередившись на полосканні тарілки у спробі приховати стурбованість.
Я зробила крок подалі від мінного поля.
— Вибирають дівчата.
— А, — набурмосився він, витираючи тарілку.
Я йому співчувала. Напевно, нелегко бути батьком. Ти боїшся, що донька зустріне хлопця, який їй сподобається, але водночас маєш хвилюватися, коли цього не відбувається. Який жах, подумала я, здригнувшись, якби Чарлі бодай на мить запідозрив, кого конкретно я уподобала!
Тим часом Чарлі поїхав на роботу, помахавши рукою на прощання, а я пішла нагору почистити зуби і скласти книжки. Почувши, як рвонула з місця патрульна машина, я не витримала довше пари секунд і крадькома зиркнула у вікно. Срібляста машина була тут як тут, зупинившись на місці, де хвилину тому стояло авто Чарлі. Я підстрибом помчала сходами вниз і вилетіла за двері. Хотілося б знати, як довго триватиме чудернацька традиція. Якби моя воля, хай би так було завжди.
Едвард чекав у машині, втративши шанс побачити, як я грюкнула дверима, не потурбувавшись зачинити їх на нижній замок. Я пішла до «вольво», скромно повагавшись, перш ніж відчинити дверцята й залізти всередину. Едвард посміхався, нічим не стривожений, як завжди нестерпно прекрасний і досконалий.
— Доброго ранку! — привітався шовковий голос. — Як справи? Очі помандрували моїм обличчям, наче це запитання було чимось більшим за звичну формулу ввічливості.
— Дякую, добре.
Мені завжди добре, навіть краще ніж добре, коли я поруч із ним.
Уважний погляд затримався на колах під очима.