— Що ще можна запитати?
— Завтра дізнаєшся, — він потягнувся через сидіння, щоб відчинити двері. Те, що він несподівано опинився так близько, змусило моє серце битися в шаленому темпі.
Едвардова рука завмерла на ручці.
— Погано, — прошепотів він.
— Що трапилось? — я здивовано побачила, як стиснулися його щелепи, в очах забриніла тривога.
Коротку мить він дивився на мене.
— Нове ускладнення, — похмуро сказав він. Відчинивши двері блискавичним порухом, він похапцем відсунувся від мене.
Крізь дощ мою увагу привернув спалах фар. Темне авто загальмувало біля узбіччя за пару метрів від нас.
— Чарлі уже на під’їзді, — попередив Едвард, пильно вдивляючись крізь стіну зливи в іншу машину.
Я, незважаючи на збентеження і цікавість, відразу вискочила надвір. Краплі голосно падали, стікаючи з куртки на землю.
Я намагалася роздивитися тінь на передньому сидінні автівки, проте мені заважала темрява. Я чітко бачила Едварда, осяяного світлом її фар; він дивився прямо вперед, сфокусувавши погляд на комусь чи чомусь, чого я не бачила. На його обличчі дивним чином поєдналися розчарування і виклик.
Потім він запустив двигун, шини завищали по мокрому тротуарові. Кілька секунд — і «вольво» зникло з очей.
— Белло, привіт! — покликав із водійського сидіння маленької чорної машини знайомий хрипкуватий голос.
— Джейкобе? — перепитала я, примружуючись від дощу. З-за повороту вилетіла патрульна автівка. Фари яскраво освітили всіх, хто сидів у машині переді мною.
Джейкоб уже вилазив, широко і радісно шкірячись. Помітно було навіть у темряві. На пасажирському сидінні влаштувався старший чоловік — кремезний, із обличчям, яке важко не запам’ятати. Воно опливало вниз, щоки досягали плечей, зморшки помережили червонувато-коричневу шкіру, як стару шкіряну куртку. Дивовижно знайомі очі, чорні, що здавалися одночасно молодими та древніми на широкому обличчі. Джейкобів батько, Біллі Блек. Я відразу впізнала його, хоча за понад п’ять років, що минули з часу останньої зустрічі, успішно забула його ім’я — не могла пригадати, хто це, коли Чарлі вперше згадав про нього, тільки-но я приїхала до Форкса. Біллі пильно дивився на мене, вивчаючи. Я невпевнено посміхнулася. Очі у нього були розширені, наче від шоку чи страху, ніздрі роздувалися. Посмішка сповзла з мого обличчя.
Нове ускладнення, як сказав Едвард.
Біллі продовжував напружено і сторожко витріщатися на мене. Я застогнала про себе. Невже Біллі так легко упізнав Едварда? Невже він вірить у химерні легенди, над якими насміхався його син?
Очі Біллі не залишали сумніву. Так, вірить.
Розділ 12
На краю прірви
— Біллі! — заволав Чарлі, вискочивши із машини.
Я розвернулася і пішла до будинку. Пірнувши під прихисток ґанку, знаком покликала Джейкоба. Я чула, як позаду мене Чарлі голосно вітався із гостями.
— Я вдам, що не помітив тебе за кермом, Джейку, — невдоволено казав він.
— Нам у резервації рано видають дозвіл на водіння, — відповів Джейкоб, у той час як я відімкнула двері й увімкнула на ґанку світло.
— Не сумніваюся! — засміявся Чарлі.
— Мені треба якось їздити…
Я легко впізнала звучний голос Біллі, хоча востаннє чула його багато років тому. Він раптом змусив мене відчути себе молодшою, дитиною.
Я зайшла всередину, не зачиняючи дверей, і навіть не знімаючи куртки, кинулася вмикати світло. Потім стояла у дверях і насторожено спостерігала, як Чарлі з Джейкобом виймають Біллі з машини і садять у візок.
Я втекла з дороги, коли вони втрьох поквапилися всередину, струшуючи дощові краплі.
— Ти мене здивував, — казав Чарлі.
— Ми довго не бачилися, — відповів Біллі. — Сподіваюсь, я не невчасно, — погляд темних очей обпалив мене. Що причаїлося у їхній глибині — таємниця.
— Ти що, навпаки! Сподіваюсь, ти залишишся на матч. Джейкоб радісно вишкірився.
— Думаю, у тому й справа. Наш телек зламався минулого тижня.
Біллі перекривив сина.
— Крім того, певна річ, Джейкобу не терпілося зустрітися з Беллою, — додав він. Джейкоб кинув на батька сердитий погляд і похнюпив голову. Я боролася із нападом докорів сумління. Напевно, я занадто переконливо грала на пляжі.
— Їсти хочете? — запитала я, розвертаючись у напрямку кухні. Мені страшенно хотілося втекти геть від пильного погляду Біллі.
— Нє-а… ми поїли, перш ніж їхати, — відповів Джейкоб.
— А ти як, Чарлі? — гукнула я, не повертаючись, і вислизнула з кімнати.
— Звісно, голодний, — відповів він, судячи зі звуку, прямуючи до вітальні, отже, до телевізора. Я чула, як візок їде за Чарлі.