Сандвічі з сиром лежали у сковорідці, я саме кришила помідори, коли відчула, що хтось стоїть за спиною.
— Ну, як життя? — запитав Джейкоб.
— Досить непогано, — всміхнулась я. Важко було опиратися його захопленості. — А ти як? Машину закінчив?
— Ні, — насупився він. — Потрібні запчастини. Цю машину ми позичили, — тицьнув він великим пальцем у бік вулиці.
— Вибач. Мені нічого не трапилося на очі… а що ти шукав?
— Головний гальмівний циліндр, — вишкірився він. — Якісь проблеми із пікапом? — зненацька поцікавився він.
— Ні.
— О. Я запитав, тому що ти під’їхала на іншій машині.
Я втупилася у сковорідку, припіднімаючи краєчок сандвіча, щоб поглянути, як він поживає знизу.
— Друг підкинув.
— Класна тачка, — у голосі Джейкас почувся захват. — Втім, я не впізнав хлопця за кермом. Я думав, що знаю більшість однолітків у Форксі.
Я ухильно кивнула, не підводячи очей і перевертаючи сандвічі.
— Мені здалося, що тато звідкись його знає.
— Джейкобе, ти не міг би подати пару тарілок? Вони у шафці над раковиною.
— Звісно.
Він мовчки дістав тарілки. Я сподівалася, що на цьому розмова урветься.
— Хто це був? — запитав він, ставлячи біля мене дві тарілки. Я зітхнула. Мене приперли до стінки.
— Едвард Каллен.
На моє здивування, він розреготався. Я зиркнула на нього — він мав трохи збентежений вигляд.
— Думаю, це все пояснює, — сказав він. — А я бив собі голову, чому тато дивно поводиться.
— Правда, — сфальшувала я безневинний вираз. — Він не любить Калленів.
— Старий у мене забобонний, — ледь чутно пробурмотів Джейкоб.
— Ти не думаєш, що він розповість Чарлі? — не стрималася, щоб не запитати, я. Слова вилетіли тихою скоромовкою.
Якусь мить Джейкоб пильно дивився на мене, я не могла розгадати виразу темних очей.
— Сумніваюся, — нарешті відповів він. — Гадаю, Чарлі минулого разу дав йому добрячого прочухана. Відтоді вони майже не спілкувалися. Сьогодні у них щось на кшталт возз’єднання. Не думаю, що він підніме цю тему.
— А, — сказала я, намагаючись видатися байдужою. Потому як я принесла Чарлі вечерю, я залишилася у вітальні, вдаючи, що дивлюся матч. Джейкоб без кінця щебетав зі мною, я дослухалася до розмови чоловіків, пильнуючи, щоб не проґавити момент, коли Біллі надумає мене продати, й водночас намагаючись вигадати, як спинити його, якщо це станеться.
Вечір видався довгим. На мені висіло багацько невиконаної домашньої роботи, але я боялася залишати Біллі наодинці з Чарлі. Нарешті матч закінчився.
— Ви з друзями скоро приїдете на пляж? — запитав Джейкоб, підштовхуючи візок, щоб той заїхав на поріг.
— Я не впевнена, — ухилилась я від прямої відповіді.
— Вечір промайнув весело, Чарлі, — сказав Біллі.
— Приїздіть на наступну гру, — запросив той.
— Звісно, — сказав Біллі. — Щоб ти не сумнівався. На добраніч, — очі перебігли на мене, посмішка зникла. — Бережи себе, Белло, — додав він серйозно.
— Добре, дякую, — промимрила я, дивлячись убік.
Поки Чарлі махав їм рукою, стоячи у дверях, я попленталася до сходів.
— Не тікай, Белло, — гукнув він.
Я зіщулилася. Невже Біллі встиг щось вибовкати, перш ніж я приєдналася до них у вітальні?
Та Чарлі здавався розслабленим, ще радіючи через неочікуваний візит.
— У мене не було нагоди поговорити з тобою сьогодні. Як минув день?
— Добре, — поставивши ногу на першу сходинку, я вагалася, підбираючи події, якими можна безпечно поділитися. — Моя команда з бадмінтону виграла усі чотири гейми.
— Ого, не знав, що ти граєш у бадмінтон.
— Чесно кажучи, граю я нікудишньо, а от мій напарник — гравець хоч куди, — зізналась я.
— Хто він? — помітно зацікавився Чарлі.
— М-м-м… Майк Ньютон, — неохоче відповіла я.
— А, так, ти казала, що потоваришувала із малим Ньютоном, — пожвавився він. — Хороша родина, — замислився він на хвилинку. — Чому ти не запросила його на танці на вихідних?
— Тату! — простогнала я. — Він узагалі-то зустрічається з моєю подругою Джесикою. Плюс, ти знаєш, я не вмію танцювати.
— Так-так, — пробурмотів він. Потім засоромлено посміхнувся мені. — Знаєш, гадаю, добре, що ти їдеш із міста у суботу… Я запланував поїхати на риболовлю з хлопцями зі станції. Обіцяють теплу погоду. Але якщо ти захочеш відкласти поїздку, поки не знайдеш попутника, я залишуся вдома. Я знаю, що занадто часто кидаю тебе саму.
— Тату, ти робиш мені велику послугу, — посміхнулась я, сподіваючись, що він не помітить полегшення. — Я ніколи не проти побути наодинці з собою — я схожа на тебе, — підморгнула я. На вустах Чарлі розцвіла коронна усмішка зі зморшками біля очей.