Тієї ночі я спала краще — була занадто стомлена, щоб бачити сни. Вранці я прокинулася у блаженно-щасливому гуморі у перлинно-сірому світі. Напружений вечір у компанії Біллі та Джейкоба наразі видавався дрібницею, я вирішила геть-чисто про нього забути. Затягуючи волосся заколкою, я спіймала себе на насвистуванні, яке не припинилося, коли я помчала сходами вниз. Чарлі помітив.
— Ти сьогодні веселенька, — зауважив він за сніданком. Я знизала плечима.
— П’ятниця.
Я носилася наче несповна розуму, щоб бути готовою, коли Чарлі поїде. Сумка у руках, черевики на ногах, зуби почищені; хоча я помчала до дверей, тільки-но переконалася, що Чарлі мене не побачить, Едвард усе одно виявився прудкішим. Він чекав у блискучій машині з опущеними вікнами і вимкненим двигуном.
Цього разу я не вагалася, миттю окупувавши пасажирське сидіння, щоб чимшвидше побачити Едвардове обличчя. Він подарував мені загадкову посмішку, завдавши значної шкоди моєму диханню і серцебиттю. Не вірю, що янголи бувають прекраснішими. В Едварді немає нічого, що потребувало б удосконалення.
— Як спалося? — запитав він. Цікаво, він хоч приблизно розуміє, наскільки принадливий у нього голос?
— Чудово! А як провів ніч ти?
— Приємно, — задоволено посміхнувся він. Склалося враження, що я проґавила якийсь жарт.
— Можна поцікавитися, чим ти займався? — запитала я.
— Ні, — вишкірився він. — Сьогодні ще мій день.
Того дня він хотів дізнатися про людей: більше про Рене, її захоплення, чим ми займалися у вільний час. Про бабусю — одну, яку я знала; про кількох шкільних друзів, збентеживши мене запитанням про хлопців, із якими я зустрічалася. Яке полегшення, що я по-справжньому ні з ким не гуляла, обговорення не зайняло багато часу. Як і Джесику з Анжелою раніше, його, здається, здивувала убогість мого амурного літопису.
— Отже, ти ніколи не зустрічала хлопця, з яким хотіла б бути? — запитав він серйозним тоном. От би дізнатися, про що він зараз думає.
Я відповіла гранично чесно.
— У Феніксі — ні.
Його губи стиснулися у тонку лінію.
На той момент ми сиділи у кафетерії. Половина дня промчала повз мене, як нечітка пляма. Це швидко перетворюється на звичний хід речей. Я скористалася із короткої паузи, щоб відкусити шматочок рогалика.
— Я мав би сьогодні дозволити тобі приїхати на пікапі, — заявив Едвард ні сіло ні впало під акомпанемент мого чавкання.
— Чому? — запитала я.
— Після ланчу ми з Алісою поїдемо зі школи.
— О, — зніяковіло та розчаровано кліпнула я. — Нічого страшного, прогуляюся пішки, не так далеко.
Він нетерпляче насупився.
— Я не збираюся змушувати тебе йти додому пішки. Ми приженемо пікап і поставимо його на стоянці.
— Я не взяла ключів, — зітхнула я. — Чесно, я не проти прогулятися.
Я проти того, щоб втрачати час, який ми могли б провести разом.
Едвард похитав головою.
— Пікап стоятиме на місці, ключі знайдеш у запаленні. Якщо, звісно, не боїшся, що його можуть поцупити, — останнє припущення його розсмішило.
— Гаразд, — погодилась я, підібравши губи. Я точно пам’ятала, що ключ лежить у кишені в джинсах, які я вдягала у середу, а джинси — під купою одягу у пральні. Нехай Едвард вдереться до будинку, чи що він планує зробити, усе одно ніколи в житті не знайде ключа. Схоже, він відчув виклик у моїй згоді, бо самовпевнено вишкірився.
— Куди збираєтеся? — запитала я якомога байдужіше.
— На полювання, — жорстко відповів він. — Якщо я планую залишитися завтра з тобою наодинці, то маю вжити всіх можливих застережних заходів, — його обличчя спохмурніло… і набуло прохального виразу. — Ти будь-якої миті можеш відмовитися.
Я опустила очі, боячись проникливої сили його погляду. Відмовляюсь переконуватися, що треба боятися Едварда, байдуже, наскільки реальною є небезпека. Мені байдуже, — повторювала я про себе.
— Ні, — прошепотіла я, мандруючи поглядом на його обличчя. — Не можу.
— Напевно, ти маєш рацію, — невесело промимрив він. Я зауважила, що очі помітно темнішають.
Я змінила тему.
— О котрій годині ми зустрінемося завтра? — запитала я, засмучена тим, що ми от-от розлучимося.
— Треба подумати… Це субота, ти не хочеш поспати довше? — запропонував він.
— Ні! — випалила я занадто швидко. Він стримав посмішку.
— Тоді як завжди, — вирішив він. — Чарлі буде вдома?