— Привіт, Алісо!
— Привіт, Едварде! — відповіло високе сопрано, що могло б посперечатися у чарівності з його голосом.
— Алісо — Белла, Белло — Аліса, — відрекомендував він нас із кривою посмішкою на вустах.
— Привіт, Белло, — (прочитати вираз сяючих обсидіанових очей було неможливо, та на губах грала привітна посмішка), — приємно нарешті з тобою познайомитися.
Едвард метнув на неї недобрий погляд.
— Привіт, Алісо, — сором’язливо пробурмотіла я.
— Ти готовий? — запитала вона.
— Майже. Зустрінемось у машині, — холодно відповів він.
Вона залишила нас, не сказавши ні слова. Пластичність та елегантність її ходи змусили мене відчути різкий напад заздрощів.
— Можна побажати тобі весело провести час — чи обійтися без зайвих сентиментів? — запитала я, повертаючись до Едварда.
— Ні, «весело провести час» підійде не гірше за інше, — вишкірився він.
— Тоді гарно вам повеселитися, — я щосили намагалася вдати, що говорю щиро. Звичайно, його не надуриш.
— Докладу всіх зусиль, — не припиняв шкіритися він. — А ти, будь ласка, спробуй не вскочити у халепу.
— Не вскочити в халепу у Форксі — ото завдання.
— Для тебе це складне завдання, — напружилися його щелепи. — Пообіцяй мені.
— Обіцяю берегти себе й не вскочити у халепу, — урочисто проголосила я. — Сьогодні я займуся пранням — справою, як відомо, багатою на різні небезпеки.
— Не впади у пральну машину, — вирішив познущатися він.
— Докладу титанічних зусиль. Він звівся на ноги. Я теж підвелася.
— До завтра, — зітхнула я.
— Це довгий відрізок часу для тебе, чи мені здається? — замислено поцікавився він.
Я невесело кивнула.
— Я буду на місці вранці, — пообіцяв він із фірмовою посмішкою. Потягнувся через стіл, щоб доторкнутися до мого обличчя, як і раніше, легко провівши пальцями по вилиці. Потім розвернувся і пішов із зали. Я невідривно дивилася вслід, доки він не зник за дверима.
Ідея забити сьогодні на решту уроків, особливо на фізкультуру, видавалася надзвичайно спокусливою, але мене зупинив інстинкт. Я знала, що коли зараз змиюся, Майк та інші вирішать, що я накивала п’ятами з Едвардом. А він переймається через час, який ми проводимо разом на людях… коли щось піде не так. Розум відмовлявся затримуватися на останній можливості, натомість зосереджуючись на тому, як полегшити Едвардові життя.
Інтуїтивно я знала — і він теж, я відчувала це, — що завтра настане поворотна мить. Наші стосунки більше не можуть балансувати на лезі ножа. Ми опинимося на одному чи на другому краю прірви; на якому — цілком залежатиме від Едвардових рішень чи інстинктів. Моє рішення було ухвалене ще до того, як я зробила усвідомлений вибір, я приречена йти до кінця. Адже не існує для мене на світі нічого жахливішого й нестерпнішого за думку, що доведеться від Едварда відмовитися. Це нереально.
Я пішла на урок із почуттям виконаного обов’язку. Чесно кажучи, у пам’яті не відклалося, що ми робили на біології; голова була забита думками про завтра. У спортзалі Майк припинив бойкот, ми побалакали, він побажав добре провести час у Сієтлі. Я завбачливо пояснила, що скасувала поїздку, не впевнена у пікапі.
— Ти підеш на бал із Калленом? — запитав він, раптом насупившись.
— Ні, я взагалі туди не збираюсь.
— Чим тоді займатимешся? — занадто зацікавлено запитав Майк.
Першим бажанням було сказати йому: відвали. Натомість я натхненно збрехала.
— Треба випрати купу речей, підготуватися до тесту тригонометрії, інакше я його провалю.
— Каллен допомагатиме тобі вчитися?
— Едвард, — підкреслила я, — не допомагатиме мені з тригонометрією. На вихідні він їде з міста.
Цього разу збрехати мені вдалося природніше, ніж зазвичай, здивовано зауважила я.
— О, — повеселішав він. — Знаєш, ти могла б піти на бал із нашою компанією, було б класно. Ми по черзі танцюватимемо з тобою, — пообіцяв він.
Уявна картинка обличчя Джесики примусила мій голос прозвучати різкіше, ніж потрібно.
— Я не ходжу на танці, Майку, зрозуміло?
— Добре-добре, — знову спохмурнів він. — Я тільки запропонував.
Коли навчальний день зрештою добіг кінця, я неохоче попленталася на стоянку. Мені, звісно, не дуже хотілося повертатися додому пішки, та я не бачила реальної можливості, щоб Едвард підігнав пікап. З іншого боку, він майже змусив мене вірити, що для нього не існує поняття «неможливе». Друга здогадка виявилася правильною — на місці, де він уранці припаркував «вольво», стояв пікап. Я похитала головою, не вірячи власним очам, відчинила незамкнені двері й побачила ключ у запаленні.