Я поснідала, не відчуваючи смаку їжі; закінчивши, чимшвидше помила посуд. Знову визирнула з вікна — пейзаж залишився без змін. Я щойно закінчила чистити зуби і збиралася йти назад, униз, коли неголосний стукіт ледве не змусив серце вискочити з грудей.
Я полетіла до дверей. Трохи помучившись із простим нижнім замком, я зрештою рвучко відчинила двері навстіж. На порозі стояв Едвард. Тільки-но я поглянула на його обличчя, від тривоги не лишилося й сліду. Я відчула безкінечний спокій і полегшено видихнула. Вчорашні страхи здавалися смішними, коли я перебувала поруч з Едвардом.
Спочатку він не усміхався, на обличчі застиг серйозний вираз. Та коли він окинув мене очима, воно проясніло, він розсміявся.
— Доброго ранку, — пирснув він.
— Що не так? — оглянула я себе, щоб переконатись, чи не забула одягти щось важливе — взуття, наприклад, чи штани.
— Ми до біса пасуємо одне до одного, — знову розсміявся він. До мене дійшло, що на ньому довгий жовто-коричневий светр, із-під якого визирає білий комірець і блакитні джинси. Я посміялася разом з Едвардом, приховуючи таємний напад заздрощів — ну чому у нього вигляд, як у хлопчика-моделі щойно з подіума, а в мене — ні?
Я замикала двері, він попрямував до пікапа й зупинився біля пасажирських дверей зі змученим виразом, який легко можна було зрозуміти.
— Ми домовилися, — самовдоволено нагадала йому я, залазячи на водійське сидіння і тягнучись через кабіну, щоб відімкнути двері. — Куди їдемо? — запитала я.
— Пристебнися, я починаю нервувати. Я глипнула на нього, та виконала прохання.
— Куди їдемо? — зітхнувши, повторила я.
— Прямуй по трасі 101 на північ, — наказав він.
Зосередитися на дорозі, відчуваючи його пильний погляд на собі, виявилося навдивовижу важко. Довелося компенсувати власну неуважливість, їдучи сон ним містом обережніше, ніж зазвичай.
— Скажи мені, будь ласка, до твоїх планів входить виїхати за Форкс до настання темряви?
— Пікап достатньо старий, щоб уважатися дідусем твого авта. Май повагу, — відрізала я.
Незважаючи на Едвардів песимізм, ми незабаром виїхали за межі міста. Замість газонів і будинків потягнувся густий підлісок поміж спеленутих зеленню стовбурів.
— Поверни праворуч на трасу 010, — скомандував Едвард, коли я збиралася поцікавитися подальшим маршрутом. Я мовчки під корилася.
— Тепер їдь до кінця асфальту.
Я виразно почула у голосі посмішку, але занадто боялася злетіти з дороги, довівши тим самим його правоту, щоб поглянути й пересвідчитися напевно.
— А що буде там, де закінчиться асфальт? — поцікавилась я.
— Стежка.
— Ми підемо пішки? Слава Богу, я вдягнула тенісні черевички.
— Це проблема? — запитав він так, наче очікував саме на таку реакцію.
— Ні, — я доклала зусиль, щоб збрехати переконливо. Коли він вважає, що пікап повільний…
— Не хвилюйся, там пройти заледве п’ять миль. Ми нікуди не поспішаємо.
П’ять миль. Я промовчала, щоб він не почув панічного тремтіння в моєму голосі. П’ять миль підступних коренів і хаотично розкиданих камінців, що сплять і бачать, як я підвертаю кісточку або в інший спосіб перетворюсь на інваліда. Принизлива перспектива.
У машині на якийсь час запанувала тиша. Я малювала в уяві той жах, що чатував на мене у кінці асфальту.
— Про що думаєш? — зрештою не витримав Едвард. Я знову збрехала.
— Хотілося б знати, куди ми прямуємо.
— Це місце, куди я люблю ходити за гарної погоди.
Після його слів ми обоє визирнули з вікон на хмари, що мали от-от розійтися.
— Чарлі казав, сьогодні буде тепло.
— Ти розповіла Чарлі про плани на сьогодні? — запитав він.
— Ні.
— Але Джесика вважає, що ми разом поїхали у Сієтл? — здається, ця думка його підбадьорила.
— Ні, я сказала їй, що ти скасував поїздку. Це ж правда.
— Ніхто не знає, що ти зі мною? — тепер він розлютився.
— Залежно, як рахувати… Ти, напевно, розповів Алісі?
— О так, це тобі допоможе, Белло, — гиркнув він. Я вдала, що не почула останньої репліки.
— Форкс настільки діє тобі на нерви, що ти вирішила накласти на себе руки? — припустив він, коли я його проігнорувала.
— Ти казав, що у тебе можуть виникну ти неприємності… коли люди знатимуть, що ми проводимо час разом, — нагадала я.
— Отже, ти переймаєшся через неприємності, що спіткають мене — мене! — коли ти не повернешся додому? — у голосі його почулися злість і в’їдливий сарказм.
Я кивнула, не відриваючи очей від дороги.
Едвард пробурмотів щось під носа, так швидко, що я не вловила ні слова.