— Ми вже на місці? — піддражнила я Едварда, імітуючи сердитий погляд.
— Майже, — всміхнувся він, зауваживши переміну настрою. — Бачиш просвіт попереду?
Я витріщилася у густі зарості.
— М-м-м, а там є що бачити? Він самовпевнено вишкірився.
— Мабуть, справді зарано для твоїх очей.
— Пора відвідати окуліста, — пробурмотіла я. Едвардова самовдоволена посмішка розтяглася до вух.
Та потім, трохи менше ніж за сто метрів, я чітко побачила попереду просвіт поміж деревами і жовтий відблиск замість зеленого. Я пішла швидше, нетерпіння зростало з кожним кроком. Едвард пропустив мене вперед, беззвучно йдучи назирці.
Я дісталася до межі залитого світлом простору й, переступивши останній ряд папороті, опинилася у найчарівнішому місці, яке мені коли-небудь випадало бачити. Невеличка галявина ідеально круглої форми вкрита була безліччю диких квітів — фіолетових, жовтих, ніжно-білих. Звідкись неподалік долинало музикальне дзюрчання струмка. На небі просто над головою сяяло сонце, заливаючи коло маревом яскраво-жовтих променів. Я повільно йшла, охоплена благоговійним зачудуванням, крізь м’яку траву, квіти, що колихалися від вітру, крізь тепле позолочене повітря. Я напівобернулася, бажаючи розділити красу з Едвардом, та позаду мене, там, де він мав би йти, було безлюдно. Я покрутилася навколо, з несподіваною тривогою шукаючи його. Нарешті я його вирахувала. Він досі стояв під густою тінню зеленого шатра на краю просіки, не зводячи з мене уважних очей. Лише тоді я пригадала те, що мене змусила забути краса галявини, — таємницю стосунків Едварда й сонячного світла, яку він обіцяв відкрити сьогодні.
Я зробила крок йому назустріч, очі аж заблищали від цікавості. Його погляд був напружений, неохочий. Я підбадьорливо всміхнулася і покликала Едварда жестом, роблячи ще один крок назустріч. Він застережливо підняв долоню, я засумнівалася, хитнувшись назад на п’ятах.
Здається, Едвард глибоко вдихнув і вийшов під яскраве сяйво полудневого сонця.
Розділ 13
Зізнання
На сонячному світлі Едвард мав вражаючий вигляд. Я так і не звикла до цього видовища, хоча не зводила з нього очей усю другу половину дня. Біла, незважаючи на слабкий рум’янець унаслідок вчорашнього полювання, шкіра буквально переливалася, здавалося, інкрустована тисячами крихітних діамантів. Він нерухомо лежав у траві, розстебнута сорочка відкривала наче висічені з каменю сяючі груди, руки. Мерехтливі блідо-лілові повіки затуляли очі, хоча він, звісно, не спав. Досконала статуя, вирізьблена із невідомого каменю, гладенького як мармур, блискучого як гірський кришталь.
Час від часу його губи рухалися, дуже швидко, ніби тремтіли. На запитання він відповів, що він співає про себе; звук був занизький для моїх вух.
Я також насолоджувалася сонечком, хоча, як на мене, повітря було занадто вологе. Було б добре лягти на спину, як Едвард, і дозволити промінню гріти обличчя. Та я сиділа скулившись, підборіддям на колінах, не в змозі відвести від нього погляд. Ніжний вітерець грався моїм волоссям, створював брижі на траві, що колихалася навколо нерухомого тіла.
Вперше розкішна краса галявини поблякла у порівнянні з Едвардовою пишнотою.
Нерішуче, навіть тепер, як завжди, побоюючись, що він маревом розчиниться у повітрі, занадто прекрасний, щоб бути справжнім, я простягнула палець і провела по мерехтливій руці, куди змогла дотягнутися. Досконалість шкіри, гладенької як шовк, холодної як камінь, вкотре здивувала й зачарувала мене. Коли я поглянула на Едварда, розплющені очі спостерігали за мною. Сьогодні це — іриски, світліші, тепліші після полювання. Куточки бездоганних вуст загнулися у швидкій посмішці.
— Я не лякаю тебе? — напівжартома запитав він, та я відчула непідробну цікавість у м’якому голосі.
— Не більше, ніж завжди.
Він ширше всміхнувся, зуби спалахнули на сонці. Я підсунулася на пару сантиметрів ближче, витягуючи руку, щоб кінчиками пальців пробігтися контурами його передпліччя. Пýчки мої затремтіли. Не сумніваюся, це не залишиться непоміченим.
— Ти не проти? — запитала я, оскільки він знову склепив повіки.
— Ні, — відповів він, не розплющуючи очей. — Ти не уявляєш, що я зараз відчуваю, — зітхнув він.
Я легко помандрувала одною рукою досконалими м’язами плеча, передпліччя, вздовж ледь помітного блакитнуватого візерунка жилок — у внутрішню западинку ліктя. Другою потягнулася, щоб перевернути його руку. Вгадавши моє бажання, він дивовижно швидким рухом підняв долоню вверх, як завжди, збентеживши мене. Я здригнулася, на коротку мить пальці завмерли на його руці.