— Будь ласка, пробач мені, — серйозно попросив він. — Я здатен контролювати себе. Просто ти заскочила мене зненацька. А зараз я — цяця-хлопчик.
Він замовк, та дар мови не повернувся до мене.
— Я сьогодні не голодний, чесно, — підморгнув він. Тут довелося засміятися, хоча сміх вийшов тремтячим і майже беззвучним.
— З тобою все гаразд? — ніжно запитав він, повільно й обережно простягаючи мармурову руку, щоби вкласти її назад у мою.
Я поглянула на гладеньку холодну руку, потім подивилася йому у вічі. Вони видалися м’якими, повними каяття. Погляд помандрував до його руки, я неквапно повернулася до дослідження ліній кінчиками пальців. Підвела погляд і сором’язливо всміхнулася.
Від Едвардової усмішки голова пішла обертом.
— На чому ми зупинилися, перш ніж я повівся так нечемно? — запитав він вишуканим тоном із минулого сторіччя.
— Чесно кажучи, не пам’ятаю. Він усміхнувся, та обличчя залишилось присоромленим.
— Мені здається, ми говорили, чого ти боїшся, за винятком зрозумілих причин.
— А, так.
— Ну?
Я опустила погляд на його руку й почала машинально виводити візерунки на гладенькій переливчастій долоні. Минали секунди.
— Як легко мене вибити з колії, — зітхнув він. Я подивилася йому у вічі, нагло збагнувши, що все це, до останньої миті, таке ж нове для нього, як і для мене. Хай скільки років незрозумілого досвіду є у нього, зараз йому ой як нелегко. Ця думка мене підбадьорила.
— Я боюсь… що зі зрозумілих причин не зможу залишитися з тобою. І я боюсь, бо мені хочеться бути з тобою набагато більше, ніж слід, — говорячи це, я втупилася в його руки. Мені важко було вимовити це вголос.
— Так, — повільно погодився він. — Цього справді варто боятися. Свого бажання бути зі мною. Це дійсно не в твоїх інтересах.
Я насупилася.
— Я мав би покинути тебе давним-давно, — зітхнув він. — Мав би піти зараз. Та я не впевнений, що зможу.
— Я не хочу, щоб ти йшов, — жалібно промимрила я, дивлячись у землю.
— Саме тому я мав би. Та не хвилюйся. Я надзвичайно егоїстична істота. Я занадто палко прагну твого товариства, щоб зробити те, що повинен.
— Я рада.
— Не радій! — забрав він руку, цього разу ніжніше; голос став різкішим, ніж зазвичай. Різкішим для нього, але все одно красивішим за людський. Як тут не розгубитися — Едвардові раптові перепади настрою залишають мене занімілою на крок позаду.
— Я палко прагну не лише твого товариства! Ніколи не забувай про це! Ніколи не забувай, що для тебе я небезпечніший, ніж для решти людей, разом узятих! — він зупинився; поглянувши на нього, я помітила, що він вдивляється у ліс невидющими очима.
Я замислилася на мить.
— Не думаю, що до кінця розумію, що ти маєш на увазі — принаймні останнє речення, — сказала я.
Він поглянув на мене, посміхнувся. Знову ця зміна гумору.
— Як мені пояснити? — поринув він у роздуми. — Щоб не налякати тебе… м-м-м…
Він поклав руку в мою, здається, не замислюючись над цим. Я міцно схопила її обома долонями. Він поглянув на наші руки.
— Неймовірно приємно. Тепло, — зітхнув він. Перш ніж він зібрався з думками, минув якийсь час.
— Ти знаєш, що всі мають різні смаки? Одним людям до вподоби шоколадне морозиво, інші віддають перевагу полуничному?
Я кивнула.
— Вибач за харчову аналогію — не можу вигадати іншого способу пояснити.
Я всміхнулася. Він теж, але невесело.
— Бачиш, кожна людина пахне по-різному, має свій неповторний аромат. Якщо зачинити алкоголіка у кімнаті й залишити багато несвіжого пива, він із радістю вип’є його. Та може і встояти, якщо забажає, — за умови, що він прагне зав’язати. Тепер припустімо, ти поставиш у кімнаті скляночку столітнього бренді — найрідкіснішого, найкращого коньяку. Його теплий аромат ущерть заповнить її… Як гадаєш, що пияк зробить у такому разі?
Ми сиділи мовчки, дивлячись у вічі одне одному, намагаючись прочитати думки співрозмовника. Едвард перший перервав мовчанку.
— Можливо, це не найкраще порівняння. Можливо, відмовитися від бренді не так і важко. Напевно, варто перетворити нашого алкоголіка на наркомана, що сидить на героїні.
— Тобто ти намагаєшся сказати, що я — твій героїн? — піддражнила я у спробі розрядити обстановку.
Він швидко всміхнувся, здається, оцінивши моє намагання.
— Так, ти саме мій тип героїну.
— Таке зустрічається часто? — запитала я.
Він ковзнув поглядом над верхівками дерев, обдумуючи відповідь.